Про свободу древніх у порівнянні зі свободою сучасних людей
De la liberte des anciens comparee a celle des modernes.
У своїй класичній лекції Бенжамен Констан розглядає, що розуміли під свободою античні люди і як розуміємо свободу, починаючи з Нового часу, ми. Автор показує, що нерозуміння цієї різниці було джерелом значних проблем в часи Французької революції, і тому нам слід про неї знати, щоб не повторювати тих помилок.
Лекція, проголошена в Королівському атенеумі, Париж, 1819 р.
Панове,
Маю намір запропонувати вам кілька відмінностей, що зовсім недавно намітились між двома видами свободи, різницю між якими досі не помічали, а тих, хто її зауважив, либонь, небагато. Один вид — це свобода, дотримання якої так багато важило для народів античності, другий — свобода, користування якою особливо дороге сучасним націям. Якщо я не помиляюсь, таке дослідження має бути цікавим у двох площин.
По-перше, підміна цих двох видів свободи стала причиною багатьох нещасть упродовж славетних періодів нашої революції. Францію виснажили безплідні спроби, автори яких, роздратовані їх малоуспішністю, намагалися змусити країну користуватися добром, якого вона не хотіла, і оспорювали в неї добро, до якого вона прагла.
По-друге, нам, покликаним нашою щасливою революцією (називаю її щасливою, попри всі зловживання, бо погляд зосереджую на набутках) користатися благодіяннями представницького врядування, цікаво й корисно придивитися, чому уряд, у прихистку якого ми тільки й можемо знайти трохи свободи і крихту спокою, майже зовсім невідомий вільним націям античності.
Мені відомі намагання виявити його ознаки у деяких стародавніх народів, наприклад у республіці Лакедемон та в наших предків галлів, але намарне.
Уряд Лакедемону був аристократією ченців і ніяк не представницьким правлінням. Влада царів була обмеженою, але обмежували її ефори, а не люди, наділені місією, подібною на ту, якою в наші часи вибори наділяють оборонців наших свобод. Звичайно, після того, як їх запровадили царі, ефорів називав і народ. їх було всього п’ять. їхня влада була настільки ж релігійною, наскільки й політичною, вони брали участь навіть у діяльності уряду, тобто у виконавчій владі, через що їхня прерогатива, як прерогатива майже всіх народних магістратів у античних республіках, замість того, щоб бути перепоною для тиранії, інколи сама ставала знаряддям нестерпної тиранії.
Устрій галлів, досить подібний на той, що його одна партія хотіла запровадити в нас, був водночас теократичним і войовничим. Священики мали необмежену владу. Клас військових, або знать, мав нечувані й обтяжливі для інших привілеї. Народ був безправним і беззахисним.
У Римі трибуни мали певною мірою представницьку місію. Вони були органами тих плебеїв, яких після повалення царів олігархія, однакова в усі часи, затягнула у тяжку неволю. Однак безпосередньо народ користувався значною частиною політичних прав. Він збирався, щоб голосувати за закони, судити звинувачених патриціїв; відтак, у Римі спостерігаються лише незначні ознаки представницької системи.
Ця система — відкриття наших сучасників, і ви, панове, переконаєтеся, що стан роду людського в античні часи не сприяв ні введенню, ні запровадженню інституту подібного типу. Стародавні народи були неспроможні ані відчути його необхідності, ані оцінити його переваги. їхня соціальна організація схиляла їх прагнути свободи, зовсім відмінної від тієї, яку ця система забезпечує нам.
Тож на цей вечір пропонуємо вам дещо з приводу істинності цих слів.
Спершу, панове, замисліться над тим, що слово «свобода» в наші дні означає для англійця, француза чи мешканця Сполучених Штатів Америки.
Для кожного це право підкорятися лише законам, не бути ні заарештованим, ні ув’язненим, не бути засудженим на смерть та не зазнавати якоїсь наруги внаслідок сваволі одного чи кількох індивідів. Для кожного це право висловлювати свою думку, обирати собі заняття і ним займатися, розпоряджатися своєю власністю і навіть зловживати нею, виїжджати й повертатись, не питаючи дозволу й не пояснюючи ні мотивів, ні намірів. Для кожного це право збиратися з іншими індивідами чи для обговорення своїх інтересів, чи для відправлення культу, якому він і його однодумці віддають перевагу, або ж просто для того, щоб заповнити свої дні й години заняття ми, що більше відповідають його нахилам та фантазіям. Зрештою, це право кожного впливати на здійснення правління як через призначення всіх чи окремих урядовців, так і через представництва, петиції або вимоги, що їх влада більшою чи меншою мірою змушена брати до уваги. А тепер порівняйте цю свободу зі свободою у древніх.
Остання полягала у колективному, але прямому здійсненні кількох функцій усієї верховної влади — дискутувати у громадському місці про війну і мир, укладати з чужинцями союзи, голосувати за прийняття законів, виносити вироки, перевіряти рахунки, акти й управління магістратів, ставити управлінців перед судом народу, звинувачувати їх, засуджувати або визнавати невинними; одночасно з усім цим, що древні називали власне свободою, вони вважали, що повне підпорядкування індивіда авторитетові загалу цілком сумісне з такою колективною свободою. Ви не знайдете в них майже жодного з набутків, які, як ми щойно бачили, становлять свободу наших сучасників. Усі приватні дії підлягають суворому нагляду. Особиста незалежність не має ніяких прав ні щодо поглядів, ні щодо занять, ні тим паче щодо релігії. Можливість обрати віру, можливість, яку ми вважаємо одним з наших найцінніших прав, древнім видалася б злочином і блюзнірством. Авторитет суспільного організму втручається в речі, які нам видаються зовсім незначними, і пригнічує волю індивідів. У спартанців Терпандр не міг і струни додати до своєї ліри, не образивши ефорів. Влада втручається у найзвичайнісінькі домашні взаємовідносини. Молодий лакедемонець не може вільно навідуватись до своєї молодої дружини. У Римі цензори прискіпливо приглядаються до сімейних справ. Закони регулюють звичаї, а оскільки звичаї стосуються всього, то не знайдеш нічого, що не регулювалося б законами.
Таким чином, у древніх індивід, майже завжди суверенний у громадських справах, залишається рабом у всіх особистих зв’язках. Як громадянин, він приймає рішення про мир і війну, а як приватну особу його обмежують, за ним спостерігають, пригнічують у всіх його починаннях; як частка колективного організму, він запитує, звільняє, засуджує, позбавляє, висилає або посилає на смерть своїх управлінців чи керівників; як підпорядкований суспільному організму, він, своєю чергою, може позбутися свого стану, дискредитаційна воля загалу, до якого він сам входить, може позбавити його гідності, вислати чи послати на смерть. У сучасних країнах навпаки: навіть у найбільш вільних державах індивід, незалежний у приватному житті, суверенний лише на позір. Його суверенність обмежена, майже завжди невизначена, і, якщо у певні, хоча й нечасті періоди, він, ще перейнятий застереженнями й перепонами, і реалізовував цю суверенність, то завжди лише для того, щоб від неї відректись.
Тут, панове, мушу на якусь мить зупинитися, щоб попередити заперечення, яке мені можуть закинути. В античності існувала республіка, де підпорядкованість індивідуального існування колективному організму не була настільки повною, як я щойно описав. Це найзнаменитіша з-поміж усіх республік, і ви здогадуєтеся, що мова піде про Афіни. Я повернуся до них пізніше і, визнаючи істинність цього факту, викладу вам його причини. Ми побачимо, чому з усіх стародавніх держав Афіни найбільше схожі на сучасні. В усіх інших місцях суспільна юрисдикція була необмеженою.
Древні, як пише Кондорсе, не мали ніякого поняття про індивідуальні права. Люди, так би мовити, були нічим іншим, як механізмами, пружинки й коліщата яких регу лювалися законом. Така сама залежність була характерною і для золотих століть Римської республіки, індивід немовби розчинявся в нації, а громадянин у полісі.
А тепер спробуймо дійти до витоків посутньої відмінності між древніми і нами.
Усі античні республіки були замкнені у вузьких межах. Найчисельніша, наймогутніша й найзначніша з-поміж них за розмірами не могла зрівнятись із найменшою з сучасних держав. Із незначності їхніх територій неодмінно випливало те, що в цих республіках панував дух войовничості, кожен народ постійно кривдив своїх сусідів або сам зазнавав втрат від них. Відтак, налаштовані одні проти одних, вони безупинно воювали або погрожували один одному. Ті, які не хотіли бути завойовниками, не могли скласти зброї, побоюючись бути завойованими. Безпека всіх, їх неза лежність та й усе існування купувалось ціною війни. Вона була предметом постій ного зацікавлення, майже звичним заняттям усіх вільних держав античності. На решті, — і це необхідний наслідок такого способу існування, — всі держави мали рабів. Ремесла, пов’язані з механічною роботою, а в окремих націй і з промислові стю, були довірені рукам у кайданах.
Сучасний світ демонструє цілком інакшу картину. Сьогоднішні найменші держави незрівнянно розлогіші за Спарту чи Рим упродовж п’яти століть їхнього існування. Власне, поділ Європи на численні держави завдяки здобуткам Просвітництва радше позірний, ніж реальний. Тоді як у минулому кожен народ становив окрему родину, від народження ворожу іншим родинам, нині маси людей живуть під різними іменами і при різних видах суспільного устрою, залишаючись однорідними за своєю природою. Ці маси досить сильні, аби не боятися варварських орд. Вони досить освічені, аби бачити, що війна річ обтяжлива. Їм властива повсюдна тенденція до миру.
Ця відмінність веде за собою іншу. Війна передувала торгівлі, адже війна і торгівля — це лише два різних засоби досягнення тієї самої мети: володіти тим, чого бажаєш. Торгівля — це лише повага, яку проявляє до сили власника той, хто прагне володіти. Це спроба за взаємною згодою домогтися того, чого більше не сподіваються завоювати насильством. У людини, яка завжди була б найсильнішою, думки про торгівлю ніколи б не виникло. Власне, досвід, доводячи їй, що війна, тобто застосування своєї сили проти сили іншого, і піддає його різним випробуванням й поразкам, схиляє людину вдатися до торгівлі, тобто до легшого й певнішого засобу схилити іншого поступитися тим, що відповідає його інтересам. Війна — це порив, торгівля — розрахунок. Але вже тільки через це мусить настати час, коли торгівля замінить війну. Ми дожили до цього часу.
Я не збираюся стверджувати, що серед древніх не було народів, які торгували. Але такі народи певною мірою були винятком з загального правила. Межі лекції не дозволяють мені докладно перелічити всі перешкоди, що протистояли тоді розвит ку торгівлі; втім, ви знаєте їх не гірше за мене, зупинюсь лише на одній. Незнання компаса змушувало мореплавців античності якнайрідше випускати береги з поля зору. Пройти Гераклові стовпи, тобто через Гібралтарську протоку, вважалося дуже сміливим вчинком. Найвправніші мореплавці, фінікійці й карфагенці, наважилися на це досить пізно, довго не було нікого, хто б наслідував їхній приклад. В Афінах, про які ми невдовзі говоритимемо, морем цікавилося близько 60 відсотків громадян, але звичною справою воно було лише для 12 відсотків, настільки думка про тривале плавання пов’язувалася з думкою про небезпеку.
Більше того, якби я міг вдатися до відступу, що, на жаль, був би надто розлогим, я показав би вам, панове, з посиланням на прикмети звичаїв і звичок, на спосіб промислу античних торгових народів з іншими народами, що сама їхня торгівля була, так би мовити, просякнута духом епохи, атмосферою війни й ворожості, яка їх оточувала. В ті часи торгівля була щасливим випадком; сьогодні це звичний стан, єдина мета, всезагальна тенденція, справжнє життя націй. Вони прагнуть спокою, зі спокоєм — добробуту, а джерелом добробуту є виробництво. Війна й надалі виявляється найдієвішим засобом задоволення бажань. Але її шанси не дають ні індиві дам, ні націям прибутків, що прирівнювалися б до результатів мирної праці та регулярних обмінів. Успішна війна для давніх народів означала поповнення як громадського, так і особистого статку рабами, податями, поділеними землями. Для сучасних народів успішна війна неодмінно коштує більше, ніж вона того варта.
Нарешті, завдяки торгівлі, релігії та інтелектуальному й духовному розвитку людства європейські нації вже не мають рабів. Вільні люди повинні займатися усіма ремеслами, задовольняти всі потреби суспільства.
Передбачити належний результат цих відмінностей зовсім просто, панове.
По-перше, протяжність країни зменшує політичну значущість кожного індивіда. Найневідоміший республіканець Риму чи Спарти був силою. Все зовсім інакше з простим громадянином Великобританії чи Сполучених Штатів Америки. Його особистий вплив є непомітним складником суспільної волі, що впливає на позицію уряду.
По-друге, скасування рабства відібрало у вільного населення дозвілля, яке воно мало завдяки тому, що більшість робіт виконували раби. Без рабського населення в Афінах двадцять тисяч афінян не могли б щодня дискутувати на міській площі.
По-третє, порівняно з війною торгівля не залишає у житті людини проміжків бездіяльності. Постійне здійснення політичних прав — щоденне обговорення державних справ, диспути, таємні зібрання, все, що супроводжує рух бунтарських груп змовників, неодмінні заворушення, — обов’язкове заповнення, якщо мені буде дозволено вжити такий термін, життя вільних народів античності, які без такого засобу знемогли б під тягарем нестерпної бездіяльності, несло б лише неспокій і втому сучасним націям, де кожний індивід, зайнятий своїми справами, починаннями й радощами, які він отримує або на які сподівається, згоден відволікатися від них якнайменше і якнайрідше.
І, нарешті, торгівля викликає в людей палку любов до особистої незалежності. Торгівля задовольняє їхні потреби і вдовольняє бажання без втручання влади. Таке втручання майже завжди — не знаю навіть, чому я кажу «майже», — таке втручання завжди завдає клопоту і створює незручності. Щоразу як колективна влада хоче втрутитися в індивідуальні задуми, вона розчаровує тих, хто їх має. Щоразу як уряди беруться за влаштування якихось наших справ, вони роблять це гірше і значно дорожчим коштом, ніж ми.
Я вже казав, панове, що розповім про Афіни, чий приклад можна б протиставити деяким моїм твердженням, хоча він, навпаки, всіх їх підтвердить.
Як я вже зазначив, Афіни були найбільшою серед усіх грецьких республік, які вели торгівлю, відтак, вони надавали своїм громадянам незмірно більше індивідуальної свободи порівняно з Римом і Спартою. Якби я міг докладніше зупинитися на історичних фактах, я показав би вам, що в Афінах торгівля привела до зникнення низки відмінностей, завдяки яким античні народи відрізняються від сучасних. Дух афінських купців був схожий на дух купців нашого часу. Ксенофонт повідомляє, що під час Пелопонеської війни вони вилучали свої капітали з материка Аттіки і переводили на острови архіпелагу. Торгівля сприяла запровадженню в них товарообігу. В Ісократа ми зауважуємо ознаки використання боргових зобов’язань. Зауважте також, наскільки їхні звичаї подібні на наші. В їхніх взаємовідносинах з жінками ви побачите (я продовжую цитувати Ксенофонта) задоволені подружжя, коли в сім’ї панують мир і добропристойна дружба, там зважають на дружину, таку вразливу внаслідок тиранії своєї природи, заплющують очі на невідпорну владу пристрастей, прощають першу слабкість і забувають другу. Ви побачите, що в стосунках з чужинцями вони надають право громадянства будь-кому, хто приїздить із родиною, займається якимось ремеслом чи створює майстерню; зрештою, ви будете вражені їхньою непомірною любов’ю до особистої незалежності. В Лакедемоні, каже філософ, громадяни з’являються на перший поклик магістрату, але афінянин був би у відчаї, якби хтось подумав, що він залежить від магістрату.
Проте, оскільки низка інших обставин, що зумовлювали характер древніх націй, в Афінах існувала також, оскільки там мешкали раби, а територія була дуже обмежена, ми виявляємо в них усі ознаки свободи, характерної для древніх. Народ приймає закони, контролює поведінку магістратів, вимагає звіту від Перікла, засуджує на смерть усіх воєначальників, які командували у битві біля Аргінуських островів. Водночас остракізм, узаконена й розхвалена сваволя всіх тогочасних законодавців, остракізм, який нам видається і мусить видаватися потворною несправедливістю, свідчить, що в Афінах індивід усе-таки був підпорядкований верховній владі суспільного організму, чого немає в жодній соціально вільній державі Європи в наш час.
З усього викладеного випливає, що ми вже не можемо користуватися свободою древніх, яка полягала в активній і постійній участі у колективному здійсненні влади. Наша свобода має складатися зі спокійного користування особистою незалежністю. В античні часи участь кожного в національному суверенітеті не була абстрактним припущенням, як у наші дні. Воля кожного мала реальний вплив, реалізація цієї волі давала гостре й постійне задоволення. Відповідно, стародавнім громадянам доводилося багато чим жертвувати заради збереження своїх політичних прав та участі в управлінні державою. Кожен, з гордістю відчуваючи, чого варте його право голосу, діставав повне відшкодування, усвідомлюючи свою особисту значущість.
На сьогодні такого відшкодування для нас уже не існує. Загубившись серед натовпу, індивід, либонь, ніколи не помічає свого впливу. Його воля ніколи не відбивається на спільноті, в його очах ніщо не підтверджує його співучасті в загальній справі. Відтак, користування політичними правами дає нам лише частку втіхи, яку в цьому знаходили древні, водночас розвій цивілізації, торговельні віяння епохи, спілкування народів між собою примножили й урізноманітнили до нескінченності засоби особистого щастя.
Звідси випливає, що ми більше, ніж древні, маємо бути прив’язані до своєї особистої незалежності. Адже, жертвуючи незалежністю заради політичних прав, древні жертвували меншим для одержання більшого, ми ж бо, йдучи на таку саму жертву, віддаємо більше, щоб одержати менше.
Метою древніх був розподіл суспільної влади між усіма громадянами однієї й тієї самої вітчизни. Саме це вони й називали свободою. Мета сучасних людей — безпека приватної сфери, і свободою вони називають гарантії, що їх забезпечують особистим інтересам певні інститути.
На початку я сказав, що, не зауваживши цих відмінностей, люди, які мали, зрештою, добрі наміри, завдали незмірного лиха впродовж нашої довгої й бурхливої революції. Не дай Бог, щоб мої докори були надто суворі: навіть їхню помилку варто вибачити. Ми не можемо ні читати гарні сторінки античності, ні відтворювати вчинки цих великих людей, не відчуваючи якогось цілком особливого, незнаного мені почуття, якого не викликає ніщо з-поміж усього сучасного нам. Ці спогади немовби пробуджують у нас давні риси якоїсь природи, що, так би мовити, передувала нашій. Важко не пожалкувати за часами, коли здібності людини розвивалися в напрямку, наперед накресленому, але поле діяльності було таким широким, вони були такі міцні своєю власною силою, мали таке відчуття енергії й гідності, що, коли починаєш за цим жалкувати, неможливо не захотіти наслідувати те, за чим жалкуєш.
Таке відчуття було особливо глибоким тоді, коли нам доводилося жити за урядів, які зловживали владою і, не будучи міцними, були гнобительськими, абсурдними за своїми принципами й нікчемними в дії, за урядів, рушійною силою яких була сваволя, метою — приниження роду людського; деякі люди ще й сьогодні наважуються їх вихваляти, так, немовби ми здатні колись забути, як були очевидцями і жертвами їхньої впертості, їхнього безсилля й падіння. Наші реформатори мали шляхетну й великодушну мету. Хто з нас не відчув, як надією б’ється серце, коли ми ступали на шлях, що його вони начебто відкрили? І горе тому, хто ще й тепер не відчуває потреби заявити, що визнати деякі помилки, яких припустилися наші першопрохідці, аж ніяк не означає ганьбити їхню пам’ять чи відрікатися від думок, віками сповіду ваних друзями людства.
Утім, чимало своїх теорій ці люди почерпнули з праць двох філософів, які самі не здогадувались про переміни, що їх дві тисячі років привнесли в схильності роду людського. Можливо, я якось розгляну систему найзнаменитішого з цих філософів Жан-Жака Руссо і покажу, що, переносячи в наші часи поняття соціальної влади і колективного суверенітету, приналежні до інших епох, цей величний геній, якого надихала найчистіша любов до свободи, дав, однак, кілька згубних приводів для не одного виду тиранії. Звичайно, викриваючи те, що сам я вважаю значною помилкою, я залишатимусь обачним, спростовуючи, і шанобливим, засуджуючи. Звісно, я намагатимусь не приєднуватися до огудників великої людини. Якщо ж волею випадку виходить так, немовби я сходжуся з ними в якомусь місці, то я не довіряю сам собі і, щоб не перейматися тим, що на якусь мить я буцімто поділяв їхню точку зору щодо окремого часткового питання, мушу відректися від них і затаврувати всіх на явних у мене так званих помічників.
Проте прагнення істини повинно переважити міркування, вагомість яких зумовлена блиском незвичайного таланту та авторитетом величезного визнання. Власне кажучи, помилку, яку я збираюся викрити, слід, як переконаємося, приписати зовсім не Руссо, вона радше належить одному з його послідовників, менш красномовному, але не менш суворому і категоричному в судженнях. Цього останнього, абата Маблі, можна розглядати як представника системи, яка згідно з принципами античної свободи прагне повністю підпорядкувати громадян в ім’я суверенності нації та перетворити індивіда на раба заради свободи народу.
Абат Маблі, як Руссо і багато інших, услід за древніми прийняв владу суспільно го організму за свободу, він вважав усі засоби добрими для поширення дії цієї влади на ту примхливу сторону людського існування, незалежністю якої він так переймався. У всіх своїх працях він висловлює жаль з приводу того, що закон може поширюватись лише на дії. Йому хотілося б, щоб він міг охоплювати і думки, і наймиттєвіші враження, не даючи людині просвітку й не залишаючи прихистку, де б вона могла позбутися його всевладдя. Варто було йому зауважити в якогось народу будь-який засіб пригнічення, він вважав це своїм відкриттям і пропонував як модель; він ненавидів особисту свободу, як ненавидять особистого ворога; натрапивши в історії на якусь націю, повністю її позбавлену, навіть якщо вона й не мала свободи політичної, він не міг нею не захоплюватися. Він був у захваті від єгиптян, бо, як казав, у них усе регулювалося законом, включаючи відпочинок і потреби; все схилялося перед владою законодавця; кожна мить життя була заповнена виконанням якогось обов’язку. Навіть кохання підпорядковувалось такому поважаному втручанню, власне, закон почергово надавав і відбирав доступ до шлюбного ложа.
Ще палкіший ентузіазм в умі цього філософа викликала Спарта, що об’єднала республіканські форми з таким самим уярмленням індивідів. Цей просторий монастир здавався йому ідеалом досконалої республіки. До Афін він відчував глибоку зневагу і охоче сказав би про цю найпершу націю в Греції те, що найповажаніший академік сказав про Французьку Академію:
«Який жахливий деспотизм! Там усі роблять те, що хочуть».
Слід додати, що цей великий вчений говорив так про Академію, якою вона була тридцять років тому.
Монтеск’є, наділений спостережливим розумом, не припустився тих самих помилок, бо мав не таку гарячу голову. Він був вражений відмінностями, які я наразі перелічив, але не зумів розпізнати їхню справжню причину.
«Грецькі політики, — писав він, — які жили при народному правлінні, не знали іншої сили, крім сили доброчесності. Сьогоднішні політики говорять нам лише про мануфактури, про торгівлю, фінанси, багатства і навіть про розкіш».
Цю відмінність він приписує республіці й монархії, її ж слід співвіднести із зовсім несхожим духом античності й сучасності. Всі, і громадяни республік, і піддані монархій, прагнуть до посідання благ, і при нинішньому стані суспільств ніхто не може їм за це дорікати. Ще до звільнення Франції народ, найбільше прив’язаний до своєї свободи в наші дні, був також народом, найбільш прив’язаним до всіх життєвих благ; своєю свободою він дорожив передусім тому, що вбачав у ній гарантію життєвих благ, що були йому такі дорогі. Раніше там, де була свобода, люди могли стерпіти нестатки, тепер скрізь, де є нестатки, потрібно рабство, аби вони з ними змирилися. Сьогодні з народу-раба імовірніше зробити спартанців, ніж спартанців привчити до свободи.
Люди, поставлені плином подій на чолі нашої революції, завдяки одержаній освіті були перейняті античними поглядами, які стали хибними, на п’єдестал їх піднесли вже згадані мною філософи. Метафізика Руссо, серед якої несподівано, наче блискавки, прорізувалися величні істини й рядки захоплюючого красномовства, суворість Маблі, його нетерпимість, його ненависть до всіх людських пристрастей, його жадібне прагнення їх закабалити, надміру вимогливі принципи щодо повновладності закону, відмінність між тим, що він радив, і тим, що існувало, його пафосний виступ проти багатства і навіть проти власності — всі ці речі мали захопити людей, збуджених недавньою перемогою, які, легітимно завоювавши владу, охоче поширили б її на всіх і вся. Для них надзвичайно дорогоцінним був авторитет двох письменників, які, не будучи зацікавлені в даному питанні, проголосили анафему деспотизму людей, але звели текст закону в аксіому. Відтак, вони прагнули використати силу громади так, як колись вона розвивалась у вільних державах, про що їм було відомо від їхніх провідників. Вони вірили, що надалі все має поступатися колективній волі, а всі обмеження індивідуальних прав повністю можуть компенсуватися участю у суспільній владі.
Що з того вийшло, добре вам відомо, панове. Вижити змогли лише вільні інститути, що спиралися на обізнаність з духом епохи. Поновлена будівля древніх розсипалася, попри численні, варті захоплення, зусилля й героїчні вчинки. І все тому, що суспільна влада повсюдно зашкодила особистій незалежності, не знищивши в ній потреби. Нація зовсім не вважала, що ідеальна участь в абстрактній суверенності варта жертв, яких від неї вимагали. Марно було їй повторювати вслід за Руссо: закони свободи в тисячу разів суворіші, ніж тяжке ярмо тиранів. Нація не хотіла тих суворих законів, стомившись, вона інколи схилялася до думки, що ярмо тиранів привабливіше. Набутий досвід вивів її з омани. Вона побачила, що людська сваволя набагато гірша за найгірші закони. Але й закони повинні мати якісь обмеження.
Якщо ж мені, панове, вдалося схилити вас пристати до думки, яку, я переконаний, мають викликати викладені факти, ви разом зі мною визнаєте істинність наступних принципів.
Особиста незалежність належить до найперших потреб сучасності. Відповідно, ніколи не слід вимагати жертвувати нею заради запровадження політичної свободи. Звідси випливає, що жоден з численних розхвалених інститутів, які в стародавніх республіках обмежували особисту свободу, в наші часи не є припустимим. Необхідність доводити цю істину, панове, спочатку видається зайвою. Багато теперішніх урядів, либонь, зовсім не схильні наслідувати античні республіки. Про те хоч би якою малою була схильність, яку вони мають до республіканських інститутів, вони відчувають не знати яку прихильність до окремих республіканських установлень. Прикро, що це якраз ті, які дозволяють проганяти, відправляти у вигнання, оббирати. Я пригадую, як у 1802 році в закон про спеціальні трибунали протягнули статтю, яка запроваджувала у Франції грецький остракізм, бозна-скільки блискучих ораторів виступили за прийняття цієї статті, — її таки було вилучено, — говорячи про свободу в Афінах та про всі ті жертви, що їх індивідам довелося при нести заради збереження цієї свободи! Так само вже в недавні часи, коли боязка влада несміливо спробувала скерувати вибори на свою користь, одна газета, незаплямована, далебі, республіканізмом, запропонувала відродити римську цензуру, аби відсторонити небезпечних кандидатів.
Відтак, сподіваюсь, що не вдамся до безплідної суперечки, якщо на підтримку свого твердження скажу кілька слів про ці обидва так розхвалені інститути.
Остракізм в Афінах спирався на гіпотезу, що суспільство має всю повноту влади над своїми членами. При такому підході його можна було виправдати, а в невеликій державі, де вплив індивіда, сильного довірою до нього, своїми клієнтами й славою, незрідка врівноважував потенціал маси, остракізм міг мати позірну корисність. Але в нас індивіди володіють правами, які суспільство має поважати, а індивідуальний вплив, як я відзначив, настільки загубився серед сили-силенної інших впливів, рівних чи більших за нього, що будь-які утиски, мотивовані необхідністю зменшити цей вплив, непотрібні і, відповідно, несправедливі. Ніхто не має права висилати громадянина, якщо не було рішення звичайного суду у відповідності з формальним законом, що передбачає заслання за вчинок, у якому його звинувачують. Ніхто не має права вигнати громадянина з батьківщини, власника з землі, купця з торгівлі, відірвати чоловіка від дружини, батька від дітей, письменника від пильних роздумів, стару людину від її звичок. Будь-яке політичне вигнання є політичним замахом. Будь-яке вигнання, виголошене асамблеєю під приводом буцімто громадського порятунку, є злочином цієї асамблеї супроти громадського порятунку, що завжди полягає в по вазі до законів, у дотриманні форм і забезпеченні гарантій.
Римська цензура, як і остракізм, передбачала дискредитаційну владу, що ґрунтувалася на немилості. В республіці, де всі громадяни, які внаслідок бідності дотримувались надзвичайної простоти звичаїв, жили в одному місті, не займались ніяким ремеслом, що відвертало б їхню увагу від державних справ, і, таким чином, постійно були глядачами й суддями державної влади, цензура могла, з одного боку, мати більший вплив, а з другого — сваволя цензорів перебувала під своєрідним моральним наглядом, що вівся за ними. Але як тільки розширення республіки, ускладнення соціальних взаємовідносин і вишуканість набутків цивілізації відібрали в цього інституту те, що служило йому водночас основою й обмеженням, цензура виродилась навіть у Римі. Відтак, хороші звичаї створила не цензура, а достоту могутність і дієвість цензури обумовлена саме простотою звичаїв.
У Франції такий деспотичний інститут як цензура виявився б недієвим, а водночас і нетерпимим. При нинішньому стані суспільства звичаї складаються з настільки тонких, мінливих і невловних відтінків, що вони зазнали б неймовірних спотворень при намаганні трохи їх увиразнити. Впливати на них здатна лише громадська думка, лише вона може про них судити, бо має однакову з ними природу. Вона постала б проти будь-якої позитивної влади, яка хотіла б трохи її уточнити. Якби уряд якогось народу задумав, як римські цензори, зганьбити громадянина певним дискримінадійним рішенням, то вся нація виступила б проти такої постанови й не затверди ла б рішення влади.
Те, що я сказав про перенесення цензури в сучасні часи, стосується так само інших аспектів соціальної організації, щодо яких нам іще частіше і з більшим пафосом говорять про античність. Наприклад, виховання. Чого нам тільки не кажуть про необхідність дозволити урядові заволодіти підростаючим поколінням, аби формувати його за своїм власним бажанням; яких тільки вчених цитат не наводять на підтримку цієї теорії! Перед нами по черзі постають перси, єгиптяни, і Галлія, і Греція, й Італія! Ах, панове, ми не перси, уярмлені деспотом, не єгиптяни, підпо рядковані священикам, не галли, яких їхні друїди можуть принести в жертву, зрештою, не греки або римляни, чиє індивідуальне поневолення компенсувалося участю у суспільній владі. Ми сучасні люди, і кожен з нас хоче користуватися своїми правами так, як йому заманеться, розвивати свої здібності так, як йому захочеться, не завдаючи нікому шкоди; дбати про розвиток таких здібностей у дітей, яких природа довірила нашій любові, котра тим освяченіша, чим палкіша; влада потрібна нам лише для того, щоб мати загальні засоби навчання, які вона може забезпечити; так само подорожні, приймаючи від неї широкі дороги, не потребують, аби ними керували при виборі шляху. Релігія також підлягає спогадам з інших століть. Мужні оборонці єдності доктрини наводять нам закони древніх, скеровані проти чужих богів, і обґрунтовують права католицької церкви, посилаючись на приклад афінян, які згубили Сократа за те, що він розхитував політеїзм, та на приклад Августа, який хотів, аби римляни були вірними культу своїх батьків, що невдовзі призвело до того, що перших християн кидали звірам.
Остерігаймося, панове, захоплення деякими античними ремінісценціями. Оскільки ми живемо нині, я хочу свободи, що відповідала б новим часам, і оскільки ми живемо в монархіях, то покірно молю монархії не запозичувати в давніх республіках засобів нашого поневолення.
Особиста свобода — ось, повторюю, істинно сучасна свобода. Її гарантією є свобода політична, відповідно, політична свобода необхідна. Але в наш час просити народи пожертвувати, як древні, усією особистою свободою заради свободи політичної означає вибрати найпевніший засіб відвернути їх від однієї, а коли це вдасться, то не забаряться відібрати в них і другу.
Як бачите, панове, мої зауваження аж ніяк не скеровані на применшення цінності політичної свободи. Із запропонованих вашій увазі фактів я не роблю висновків, подібних до висновків деяких людей. З того, що древні були вільні, та з того, що ми вже не можемо бути такими вільними, якими були древні, вони висновують, що ми приречені бути рабами. їм хотілося б створити новий стан у суспільстві з незначною кількістю елементів, що їх вони вважають єдино придатними для нинішнього становища світу. Серед цих елементів — упередження, щоб залякувати людей, егоїзм, щоб їх розбещувати, легкодумність, щоб їх задурманювати, грубі втіхи, щоб їх псу вати, деспотизм, щоб ними управляти, і, звісно, позитивні знання й точні науки, щоб вправніше обслуговувати деспотизм. Було б дивно думати, що це і є наслідком сорока століть, упродовж яких людський розум завоював стільки моральних і фізичних засобів; я так думати не можу.
З відмінностей, якими ми відрізняємося від античності, я роблю зовсім інші висновки. Потрібно не послаблювати гарантії, а розширювати володіння правами. Я зовсім не збираюся відмовлятися від політичної свободи, я просто вимагаю громадянської свободи разом з іншими формами свободи політичної. Уряди мають не більше, ніж раніше, права присвоювати собі нелегітимну владу. Але уряди, які виникають на законних підставах, мають ще менше, ніж раніше, право випробовувати над індивідами всевладдя сваволі. Ми й сьогодні маємо права, які мали в усі часи, це вічні права погоджуватися з законами, приймати рішення стосовно наших інтересів, бути нерозривною частиною суспільного організму, членами якого ми є. Але уряди мають нові завдання. Здобутки цивілізації і зміни, що відбулися впродовж століть, вимагають від влади більше поваги до звичок і почуттів та до незалежності індивідів. До всього цього вона повинна ставитися обережніше й м’якше.
Така стриманість влади, що твердо належить до її обов’язків, звичайно, стано вить інтерес і для неї самої, бо якщо свобода, яка підходить для сучасників, відріз няється від свободи, яка підходила древнім, то деспотизм, можливий у древніх, уже немислимий серед сучасників. З того, що ми часто неуважні до політичної свободи більше, ніж могли собі дозволити вони, а в нашому звичному стані захоплені нею менше, може виникнути враження, що ми інколи надто і завжди даремно нехтуємо гарантіями, які вона нам забезпечує; однак водночас, оскільки ми більше, ніж древні, цінуємо особисту свободу, ми за будь-якого посягання на неї обстоюватимемо її значно винахідливіше й наполегливіше, маючи для її захисту засоби, яких не було у древніх.
Торгівля робить вплив сваволі на наше існування більш визискуючим, ніж рані ше, бо у зв’язку з більшим розмаїттям наших оборудок має примножуватися і сваволя, щоб їх охопити; однак торгівля дає змогу легше обійти дію сваволі, змінюючи природу власності, яка завдяки цій зміні стає майже невловною.
Торгівля наділяє власність новою якістю — товарообігом, без якого власність є лише користуванням; влада завжди здатна вплинути на користування, бо може відняти володіння, а обіг створює невидиму й нездоланну перепону для таких дій суспільної влади.
Наслідки торгівлі поширюються ще далі, вона не просто звільняє індивідів, але й, створюючи кредит, робить владу залежною.
Гроші, писав один французький автор, найнебезпечніша зброя деспотизму і водночас його наймогутніше гальмо; кредит підпорядковується громадській думці — сила безрезультатна, гроші ховаються або зникають, і всі державні операції призупиняються. Кредит не мав такого впливу у древніх, їхні уряди були міцніші, ніж окремі особи, в наші ж дні окремі особи сильніші, ніж політична влада; багатство — це сила, наявна повсюдно і значно співмірніша з усіма інтересами, відтак, реальніша і більш здатна схиляти до покори; влада погрожує, багатство винагороджує; влади уникають, обманюючи; щоб домогтися прихильності багатства, йому потрібно служити; останнє таки повинно перемогти.
Внаслідок низки таких самих причин індивідуальне існування менш поглинається існуванням політичним. Індивіди переводять свої статки на далекі відстані; вони зберігають при собі всі блага приватного життя; торгівля зблизила нації, обдарувавши їх приблизно схожими звичаями і звичками; керівники держав можуть ворогувати, народи залишаються співвітчизниками.
Тож нехай влада з цим змириться, нам потрібна свобода — і ми її матимемо, та оскільки свобода, що нам потрібна, відрізняється від свободи древніх, вона вимагає інакшої організації, ніж та, що могла б підійти свободі за античних часів. Тоді чим більше часу й сил людина присвячувала здійсненню своїх політичних прав, тим вільнішою вона себе вважала; при тому різновиді свободи, яку сприймаємо ми, вона видаватиметься нам ціннішою тоді, коли здійснення наших політичних свобод залишатиме більше часу для особистих зацікавлень.
Звідси, панове, і необхідність представницької системи. Представницька система — це ніщо інше, як організація, за допомогою якої нація перекладає на кількох індивідів те, чого не може або не хоче робити сама. Бідні займаються своїми справами самі, багаті наймають управителів. Це історія націй давніх і націй сучасних. Представницька система — це повноваження, надані певній кількості людей масою народу, який хоче, щоб його інтереси захищались, проте не має часу щоразу захищати їх сам. Але, не будучи безумцями, багаті, які мають управителів, уважно й суворо стежать, чи ті виконують свої обов’язки, чи не є вони недбалими, продажними або невмілими, а щоб судити про управління цих уповноважених, доручителі, як люди обачні, знайомляться зі справами, ведення яких вони їм довіряють. Так само й народи — прагнучи насолоджуватися свободою, що їх влаштовувала б, вони вдаються до представницької системи і мають забезпечувати активний і постійний нагляд за своїми представниками, залишаючи за собою право через певні періоди, не надто довгі проміжки часу відсторонювати їх, якщо вони не виправдали сподівань, і позбавляти повноважень, якими вони зловживали.
Адже з того, що сучасна свобода відрізняється від свободи античної, випливає, що й небезпека, яка їй загрожує, зовсім інакша.
Небезпека для античної свободи полягала в тому, що люди, зацікавлені виключно тим, щоб забезпечити собі частку суспільної влади, надто легко поступалися особистими правами й благами.
Небезпека для сучасної свободи полягає в тому, що, перейняті благами особистої незалежності і досягненням наших власних інтересів, ми можемо надто легко відмовитися від нашого права на частку політичної влади.
Носії влади не проминуть нагоди, аби нас до цього закликати. Вони так налаштовані звільнити нас від будь-якого клопоту, окрім необхідності підкорятися й платити! Вони готові нам сказати:
«Яка, по суті, мета всіх ваших зусиль, що спонукає вас працювати, який предмет ваших сподівань? Хіба не щастя? У такому разі дозвольте нам його влаштувати, і ми його вам забезпечимо».
Ні, панове, не дозволяймо. Хай би яким зворушливим був такий ніжний інтерес, попросимо владу залиша тись у своїх межах. Нехай вона задовольняється тим, щоб бути справедливою, а ми займемося тим, щоб бути щасливими.
Чи могли б ми бути такими завдяки благам, якби ці блага були відокремлені від гарантій? Де ми знайдемо ці гарантії, якщо відмовимось від політичної свободи? Відмовитися від неї, панове, означало б проявити недоумство, подібно до чоловіка, який під приводом того, що він житиме лише на другому поверсі, збирається зводи ти на піску будівлю без фундаменту.
До речі, панове, чи справді істинне те, що щастя, хай яке воно там, є єдиною метою роду людського? У такому разі наш життєвий шлях був би досить вузьким, а призначення не надто високим. Не знайдеться жодного з-поміж нас, хто, бажаючи опуститися й обмежити свої моральні якості, принизити свої бажання, відректися від діяльності, слави та благородних і глибоких почуттів, зміг би не отупіти і був би щасливим. Ні, панове, я свідчу про найкращу частину нашої природи, ту шляхетну занепокоєність, яка нас переслідує й мучить, той запал поширювати наші знання й розвивати свої здібності: наша доля кличе нас не просто до щастя, а до досконалості; політична свобода є наймогутнішим і найпотужнішим засобом удосконалення, що його нам дало Небо.
Змушуючи всіх без винятку громадян до розгляду й вивчення їхніх найзаповітніших інтересів, політична свобода розвиває їхній розум, ошляхетнює їхні думки, встановлює між усіма ними своєрідну інтелектуальну рівність, що й є славою й могутністю народу.
Тож погляньте, як нація дорослішає при появі першого інституту, який забезпе чує їй регулярне дотримання політичної свободи. Погляньте, як, вийшовши зі сфери звичних занять і приватних починань, наші співвітчизники всіх класів і всіх професій несподівано опиняються на рівні важливих функцій, покладених на них конституцією: розсудливо обирати, енергійно протистояти, викривати хитрість, зневажати погрози, шляхетно протистояти спокусі. Гляньте на чистий, глибокий і щирий патріотизм, що тріумфує в наших містах і пожвавлює життя навіть у присілках, що приходить у наші майстерні і відроджує наші села, переймаючи відчуттям наших прав і необхідності гарантій справедливий і здоровий глузд корисного землероба і заповзят ливого негоціанта, які, знаючи в історії нещастя, що випали на їхню долю, й обі знані з засобами, аби тих нещасть позбутися, обіймають поглядом усю Францію і, як речники національного визнання, через тридцять років своїми голосами винагороджують за вірність принципам найвидатнішу особу серед оборонців свободи.
Отже, панове, і мови немає про відмову від якогось із двох видів свободи, що про них тут говорилося; слід, як я показав, навчитися поєднувати один з другим. Інститути, як пише знаменитий автор історії середньовічних республік, повинні звершувати призначення роду людського; кращому досягненню цієї мети сприяє те, що вони підносять якомога більшу кількість громадян до найвищої моральної до стойності.
Справа законодавця не вважається завершеною, якщо він забезпечив лише спокій народу. Навіть коли народ задоволений, завжди залишається багато роботи. Інститути мають завершити моральне виховання громадян. Поважаючи їхні особисті права, дбайливо ставлячись до їхньої незалежності і ніяк не порушуючи їхніх занять, ці інститути повинні, однак, закріпити свій вплив на громадську справу, закликаючи їх підтримувати рішеннями й голосами здійснення влади, гарантувати їм право на контроль і нагляд через можливість висловлювати свої погляди і таким чином на практиці готувати їх до цих вищих функцій, викликаючи бажання і забезпечуючи здатність їх виконувати.
Джерело матеріалу: «Лібералізм: Антологія» (упор. О.Проценко, В. Лісовський), видавництво «Смолоскип», переклад Ю. Бадзьо, Б. Гарбуз, І. Гарник та ін.
Більше статей і дрібка мемів у телеграм-каналі «Українських студентів за свободу», підпишіться.
Обговорити публікації ви можете в нашому публічному чаті.
