Обґрунтування свободи: утилітаризм

Переклад: Єгор Шаповалов

У своєму розділі «Обґрунтування свободи» філософ Крістофер Фрейман розглядає утилітаристське обґрунтування лібертаріанства. Він запевняє, лібертаріанські політичні інститути виправдані, бо максимізують корисність.

Уявімо, що трапилася корабельна катастрофа і ви перебуваєте в складі рятувальної місії. Вашому човну вистачає пального, щоби врятувати людей тільки на одному з двох рятувальних плотів. На першому їх четверо, а на другому — троє. Кого врятуєте?

Здається, варто врятувати перший пліт. Чому? Бо так ми врятуємо більше людей. Це принесе найбільше добра. Ця ідея — що ви маєте максимізувати благо — і є примітивним описом моральної теорії, відомої як утилітаризм.

Що таке утилітаризм?

Загалом утилітаризм каже, що правильно робити те, що приносить найкращі результати.[1] Дія, правило чи інститут є морально правильними лише в тому випадку, якщо жодна наявна альтернатива не принесе більшої користі.

Якщо конкретніше, то основна настанова утилітаризму — максимізувати корисність. Я зупинюся на версії цієї теорії, що ототожнює корисність зі щастям, яке розуміється як задоволення наших уподобань.[2] З цієї точки зору ми не маємо ототожнювати щастя з чимось конкретним, наприклад, фізичним задоволенням чи багатством. Радше щастя — це увесь набір задоволень, які ви хочете отримати від життя. У такий спосіб, утилітаризм не є абсолютним, адже випливає з наших думок, з наших уявлень про щастя як таке. Теза утилітаризму — дайте людям те, чого вони хочуть.

Однак утилітаризм — не тільки про сприяння власному щастю. Утилітаристська мораль вимагає неупередженості, однакового ставлення до однакового обсягу щастя різних суб’єктів. Тож утилітаризм постановляє, що ми зобов’язані максимізувати загальне суспільне щастя, а не тільки власне індивідуальне. Якщо ви бачите біля дороги дитину зі зламаною ногою, вам варто зупинитися й підвезти її до лікарні, навіть якщо через це ви запізнитесь на вечірку. Щастя, яке для дитини приносить її здорова нога, набагато більше за щастя, яке приносить вам ваша вечірка, тому було б морально неправильно нехтувати дитиною заради вечірки.

Нарешті, утилітаризм говорить нам не просто сприяти суспільному щастю, а максимізувати його. Якщо у вас два варіанти, й один приносить більше блага, ніж інший, ви мусите обрати той, який приносить більше суспільного блага. На особистому рівні, якщо вам потрібні гроші, і ви можете отримати купюру в 5 доларів або купюру в 10 доларів, важко зрозуміти, чому б ви взяли п’ятірку. На суспільному рівні, якщо у вас є вибір між збільшенням щастя людей удвічі чи втричі, утилітарист наполягатиме на тому, що ви маєте обрати другий варіант навіть якщо він якимось чином шкодить особисто вам.

Є правило, згідно з яким треба чинити, щоби максимально конкретизувати ідею суспільного щастя для кожного окремого випадку. Коли ви стикаєтесь із низкою варіантів, подивіться, скільки щастя та горя кожен із них принесе для всіх, на кого кожне рішення вплине, а потім оберіть те, у якого співвідношення щастя та нещастя є найкращим. У цьому й суть утилітаризму. Для будь-якої дії просумуйте вигоди та витрати, а потім порівняйте з альтернативами — де сума буде найбільшою? Себто утилітаризм каже нам, що ми маємо обирати ті дії, правила та інститути, які приносять якомога більше щастя для всіх.

Тож які причини думати що поступати утилітаризму істинні? З одного боку, вони здаються правдоподібними на абстрактному рівні. Думка про те, що щастя є основою моралі, переконлива, як і думка, що нас не можна виправдати, коли ми робимо менше добра, ніж можемо. У буденному форматі утилітаризм відповідає здорового глузду. Він переконливо обґрунтовує те, які дії є правильними й неправильними, і чому вони є такими. Наприклад, такі дії, як брехня, крадіжки та напади, як правило, є неправильними, оскільки вони зазвичай зменшують суспільне щастя. Брехати неправильно, бо якщо ми не можемо довіряти одне одному, то не можемо довіряти також обіцянкам чи контрактам. Жертви нападу терплять серйозні страждання, що точно переважує надбання людей, які його вчинили. Що стосується чеснот, то щедрість — це добре, оскільки вона полегшує бідність і страждання — робить людей щасливішими тощо. Мораль важлива тому, що вона допомагає нам процвітати, а не тому, що вона є абсолютом сама по собі.

Згідно з утилітаризмом, моральні правила не є абсолютними. Ми можемо порушувати їх за певних умов — а саме тоді, коли це принесе більше користі, аніж їхнє дотримання. Наведемо відомий приклад: якщо ви переховуєте невинну людину у своєму будинку, щоби захистити її від вбивці, ви маєте право брехати, коли той запитує про її розташування.[3]

Нарешті, утилітаризм дає нам основу, з якої ми можемо критикувати та відкидати необґрунтовані засади повсякденної моралі. Це допомагає нам досягти морального прогресу. Моральні норми, які не полегшують страждання й не сприяють щастю, не заслуговують на дотримання, незалежно від того, наскільки вони вкорінені в наших традиціях.

Щоби було зрозуміло заздалегідь, цей розділ — це лише попередній огляд утилітаризму. Тож важливо зазначити, що утилітаризм не завжди з легкістю відповідає на всі питання та дилеми, що перед ним виникають. Якщо вважаєте, що утилітаризм у будь-якому випадку може дати нам логічну й порівняно моральну відповідь, то ось відомий мисленнєвий експеримент:

ВІДДІЛ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ: До лікарні, де п’ятеро пацієнтів помирають через брак донорів, доставляють особу. Головний хірург знає, що її органи підходять усім п’ятьом пацієнтам. Якщо він викраде його й забере його органи, він врятує п’ятьох і вб’є лише одного. (Припустімо також, що звістка про вбивство ніколи не вийде назовні).[4]

Вбивство донора максимізує суспільне щастя, але інтуїтивно це неправильно робити. Приклад з трансплантацією — лише одна з ілюстрацій ширшого занепокоєння щодо утилітаризму: будь-які дії, якими б негожими вони не були, з погляду цієї теорії, можуть бути морально виправдані, якщо результати будуть достатньо хорошими.

Безперечно, це проблема для утилітаристів. Але вона не є настільки значною для різновиду утилітаризму, про який буде вестися мова. Утилітарист дій — той, хто вважає, що морально правильним є вчинок, який приносить більше суспільного щастя, ніж альтернативи, — може визнати право вбити одного, щоби врятувати п’ятьох. Але я зосереджуся на інституційних питаннях. Тож буду обговорювати те, що називають інституційним утилітаризмом — думку, що наші суспільні, економічні та політичні інститути мають максимізувати суспільне щастя.[5] Доречне питання з погляду інститутів — чи має бути закон, що дає хірургу вбити одного, щоби врятувати п’ятьох. І, здається, відповідь на це питання — ні. Причина проста. Суспільству, що узаконило вилучення органів, було б важко керувати функціонуючими лікарнями, оскільки пацієнти та персонал ніколи не могли б бути впевнені, що вийдуть живими. Так ті, хто потребує медичного лікування, не отримають його. Вигоди, надані лікарнею, будуть втрачені.[6]

Можна подумати, що утилітаризм не заперечуватиме проти порушення базових прав, якщо це робиться таємно. Ми могли б уявити собі адміністраторку лікарні, що має політику санкціонування вилучення органів лише в тих випадках, коли впевнена, що її діяльність не буде викрито. Так вона могла би врятувати життя кількох людей та зберегти репутацію лікарні як безпечного місця. Узагальнення цього занепокоєння: чому б утилітарист не схвалив уряд, який таємно порушує права для загального блага?

Коротка відповідь полягає в тому, що такі таємні повноваження створили б величезні можливості для зловживань. У відповідній дискусії про те, чи рекомендував би утилітаризм урядові вчиняти несправедливі дії, доки вони приховуються від очей громадськості, філософ-утилітарист та психолог Джошуа Ґрін пише: «підтримуючи на невизначений час величезну змову орвелівських масштабів, відмовляючись щодня від зловживань своєю владою, не варто очікувати, що це призведе до щасливішого світу».[7]

У цьому випадку суспільство, що максимізує щастя, визнає права людини, такі як право на її тіло. Це означає, що інші не мають віднімати в неї органи, навіть якщо вони можуть врятувати велику кількість людей у конкретному випадку. Обґрунтування цього обмеження просте, хоча воно й має натяк на парадокс: інститути дадуть найкращі результати, якщо перешкодять людям невпинно переслідувати найкращі, як вони вважають, результати.

Для подальшої ілюстрації уявіть закон, який говорить: «Не грабуйте будинки, — але у вас є простір для компромісів, і ви можете зробити виняток, коли ви вважаєте, що речі сусідки вам потрібніші, ніж їй». Це поганий закон з утилітарних міркувань, попри те, що орієнтований на хороші наслідки. Життя у світі, у якому ми можемо розраховувати на безпеку у своєму домі, складання довгострокових планів щодо користування нашим майном тощо, має велике значення. Як пише Девід Шмідц, «є величезна користь у тому, щоби мати змогу розглядати певні параметри як урегульовані, а не сподіватися на утилітарне ad-hoc вирішення питань».[8] Якби ми думали, що інші люди готові вкрасти в нас, напасти на нас або вбити нас, коли, на їхню думку, це сприяє загальному благу, наслідки були б катастрофічними. Люди б надто боялися ходити до школи, на роботу чи в лікарню. У такий спосіб, загальне щастя драматично зменшилося б. Утилітарист скаже, що інститути повинні захищати наше життя та майно, оскільки права власності створюють середовище, у якому ми можемо процвітати й максимізувати те саме загальне щастя.

Тож із погляду утилітаризму права не мають морального значення самі по собі — лише як засіб для досягнення кращих суспільних результатів. Права виправдані, оскільки вони корисні. Зараз багато філософів вважають, що права важливі самі по собі. Це правдоподібна позиція, але я вважаю, що думка, що права є засобом, теж має право на існування. Твердження, що права не самоцінні не нівелює їх. Зрештою, кисень сам по собі не є цінним, але все ж досить важливий для нас.

Утилітаристське лібертаріанство

Після опису базису та «парадоксів» утилітаризму необхідно підійти до того, які саме права та інститути він підтримуватиме.

Надалі я стверджуватиму, що утилітаризм, як правило, віддаватиме перевагу лібертаріанським інститутам. Під «лібертаріанством» я маю на увазі сукупність поглядів, об’єднаних певними інституційними зобов’язаннями, як от юридичне визнання громадянських свобод, міцні права приватної власності, свобода обміну та свобода укладання договорів; центральне місце ринків у виробництві та розподілі товарів та мінімізація примусового втручання в приватне життя людей. Більш конкретно, лібертаріанці, як правило, підтримують щось на зразок «мінімальної держави», яка опікується лише військом, поліцією та судами. Є певні внутрішні суперечки серед лібертаріанців щодо ролі держави (можливо, вона має бути більшою, ніж мінімальна держава, можливо, меншою), але я буду розглядати в основному мінімальну державу.

Ось короткий аргумент щодо утилітаристського лібертаріанства: порівняно з іншими інститутами, ринки найкраще сприяють суспільному щастю, незалежно від того, хто намагається це зробити. Ринки вирішують дві основні проблеми утилітаризму. По-перше, більшість людей не бажають максимізувати суспільне щастя на відміну від власного та щастя порівняно вузького кола сім’ї та друзів. По-друге, навіть якщо люди прагнуть максимізувати суспільне щастя, вони, як правило, не знають у чому воно полягає. Ми дуже мало знаємо про розподіл світових ресурсів та бажання конкретних людей щодо них. Отже, нам бракує інформації, необхідної для оптимального об’єднання інтересів людей та наявних ресурсів. Але ринки забезпечують як стимули, так і інформацію, необхідну людям для забезпечення щастя незнайомців. Ринки, як правило, змушують наші моральні та когнітивні обмеження працювати на, а не проти нас. Вони спрямовують егоїстичні інтереси на суспільну користь.

Права приватної власності

Почнімо з приватної власності. Права приватної власності є однією з основоположних частин системи вільного ринку. Ми заявляємо приватну власність на такі речі, як будинки, сади, земля, машини, папір та комп’ютери. У такий спосіб, інші зобов’язані не заходити на нашу територію, не вриватися в наш будинок, не влазити в нашу машину та не користуватися нашим комп’ютером без нашого дозволу. Приватна власність на щось означає, що ви маєте право виключати інших із його використання.[9]

Щоби почати розуміти, чому право на виключення є суспільно корисним, подумаймо про альтернативу — світ, у якому ніхто не має права виключати когось іншого з користування певним майном. На перший погляд, цей світ може здатися ідеальним. Усі ресурси є спільними. Так кожен має рівне право пити зі струмка або купатися в озері. Усі вони можуть сидіти під деревом, яке їм подобається, коли завгодно й насолоджуватися його тінню та плодами. Вони можуть полювати на оленів та кроликів, які перебігають спільну землю, де очі понесуть.

Але виникають проблеми. Припустімо, Стен хоче створити сад, щоби вирощувати там помідори та готувати кетчуп для своєї родини. Однак, зважаючи на наявну ситуацію, у нього мало стимулів вкладати свою працю у вирощування помідорів, бо він не має впевненості, що плоди дістануться йому. Оскільки приватної власності немає, він не має права нікого виключати з доступу до свого саду. Якщо Стен не може виключити інших, у нього з’явиться резонне питання — чому йому витрачати час і ресурси, необхідні для вирощування помідорів, коли Морті може просто взяти стільки, скільки йому захочеться, не пропонуючи Стену нічого натомість. Тож Стен вирішує, що обробка землі не варта клопоту. Отже, бажання Стена нагодувати сім’ю домашнім кетчупом недостатньо, щоби спонукати його садити помідори, оскільки навряд помідори опиняться на столі його сім’ї.

Проблема Стена узагальнюється: за браку прав власності, ні в кого не буде стимулів розвивати щось, вкладаючи свої сили, оскільки ця людина не буде впевнена в привласненні результатів власної діяльності. Це приклад того, що називається трагедією спільного: люди, як правило, неефективно використовують ресурси, коли вони нікому не належать, що призводить до неоптимальних результатів.[10] Коли ресурси є спільними, залишається обмаль стимулів ефективно використовувати їх, оскільки ефективність не приносить індивідуальної користі.

Стандартним рішенням трагедії спільного є запровадження прав приватної власності. Надаючи Стену право виключати інших із процесу зривання його помідорів, ми спонукаємо його до посадження цих помідорів. Права власності спонукають людей бути продуктивними, оскільки вони дають людям скористатися плодами своєї праці. Класичноліберальний філософ Джон Лок писав:

«Той, хто привласнює собі землю завдяки своєму труду, не зменшує, а збільшує загальний її запас, що належить людству. Бо один акр обгородженої та обробленої землі дає врожай (якщо мати на увазі один і той самий продукт) у десять разів більший, ніж дає акр такої самої плодючої землі, коли вона лежить необробленою в спільному володінні. А відтак той, хто обгороджує землю й отримує більшу кількість усіляких життєвих благ із десяти акрів, ніж він міг би мати зі ста, залишених природі, справді, можна сказати, додає дев’яносто акрів людству. Бо його труд постачає йому тепер продовольства з десяти акрів, у кількості, що дорівнює продукції зі ста, які лежать необробленими в спільному володінні. Я оцінив тут оброблену землю дуже низько, вираховуючи її продукт як десять до одного, тимчасом як це співвідношення швидше ста до одного».[11]

Ще одне уточнення: приватна власність корисна навіть для людей, що мають добрий намір. Стен не підлий і не егоїст — він просто хоче нагодувати свою сім’ю. І все-таки, не маючи приватної власності, у нього обмаль стимулів, щоби реалізувати цю мету, покращуючи продуктивність землі й тим самим збільшуючи загальну кількість наявних товарів — на відміну, скажімо, від споживання ресурсів через полювання та збирання. Він не буде витрачати свій час на вирощування помідорів; він натомість буде збирати ягоди. Однак за такого стану справ прогрес спиниться й не буде спостерігатися збільшення загального процвітання.

Вільний обмін

Припустімо, що Стен зараз у безпеці на свїй приватній власності, яка можлива завдяки затвердженню права на неї, і тому він займається вирощуванням помідорів та приготуванням домашнього кетчупу. Морті подобається кетчуп, але оскільки Стен має право обмежувати доступ до свого майна, Морті не може просто взяти його зі стенового столу. Якщо він хоче трохи кетчупу, він має запропонувати Стенові щось, що буде йому кориснішим. Морті садить трохи насіння гірчиці, виготовляє гірчицю і продає частину Стену за пляшку кетчупу. І Стен, і Морті щасливіші, ніж раніше. Вони обоє виграють від цього.

У ринковій економіці, якій характерний добровільний обмін, якщо я хочу щось від вас, я мушу дати вам те, що хочете ви, і навпаки. Так у мене є сильний стимул служити вашим інтересам. Як говорив філософ і економіст Адам Сміт:

«Людина постійно потребує допомоги близьких, але марно її очікувати, розраховуючи лише на приязнь. Людина скоріше досягне своєї мети, коли звернеться до егоїзму інших і зуміє довести, що в їхніх інтересах учинити те, чого вона вимагає від інших. Усякий, хто пропонує іншому правочин якогось роду, пропонує саме це. Дай мені те, що мені необхідно, і ти матимеш те, що необхідно тобі, — такий сенс будь-якої подібної пропозиції. Саме так ми дістаємо одне від одного більшість послуг, які потребуємо. Не через доброзичливість м’ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми дістати обід, а через задоволення ними власних інтересів». [12]

Коли я заходжу в магазин і купую пляшку коли за 99 центів, я роблю це, бо хочу, щоби моя особиста користь від пляшки коли перевищувала користь від 99 центів. Продавець робить це, бо хоче 99 центів більше, ніж пляшку коли. Обмін робить нас обох щасливішими, інакше ми б не дійшли згоди.

Ось одне з надважливих уявлень Сміта: коли я даю продавцю свої 99 центів, я роблю це тому, що я очікую, що кола зробить мене щасливішим, а не тому, що 99 центів зробить щасливішим продавця. Тим не менш, моя дія робить продавця щасливішим. Отже, одна з найважливіших особливостей ринків полягає в тому, що вони змушують людей робити інших щасливішими, навіть коли вони мають намір просувати лише своє власне щастя. Як зазначає Сміт, на ринку «домагаючись власних інтересів, [людина] часто віддає суспільству більш ефективно, ніж тоді, коли він справді має намір йому щось віддати».[13]

Ціни

Припустімо, я зробив таку переконливу роботу з висвітлення утилітаризму, що ви вже впевнені, що це істинна моральна теорія. Припустімо також, що мотивація не є проблемою; вам не потрібні ніякі фінансові стимули, і тому незрозуміло, чим може бути корисний для вас ринок, якщо може взагалі. Ви готові піти й максимізувати щастя у світі. Чудово, як? Якщо конкретніше, яке щастя необхідно максимізувати?

Коротка відповідь: я не знаю. Ніхто не знає. Тим не менш, ми можемо бути впевнені, що ринок, як правило, передаватиме товари тим, хто отримує від них найбільше задоволення чи щастя. Уявіть, що вчена в Арізоні несамовито скуповує кавові зерна. Екстракт кавових зерен є ключовим інгредієнтом нового препарату від артриту, який вона розробляє й розраховує продати тисячам людей. Словом, вона дуже хоче кавових зерен. Купуючи багато кави, вчена призводить до зростання ціни на неї.

На відміну від ученої, ультрамарафонець у Північній Дакоті просто надає перевагу зранку каві, а не чаю. Коли він бачить, що його ранкова чашка кави подорожчала, він переходить на чай. Він не скорочує споживання кави, щоби допомогти суспільству; а робить це, щоби зберегти свої кошти. Тим не менш, скорочуючи споживання кави, він дійсно допомагає суспільству. Його перехід від кави до чаю означає, що кава піде на більш цінне використання — для суспільства краще, щоби кавові зерна потрапляли до препарату від артриту, а не в чашку ультрамарафонця. Критично важливо, що ультрамарафонець не має уявлення про те, що робить дослідниця і що їй потрібно (або навіть про те, що вона існує). Тим не менш, він звільняє каву для більш важливого використання, просто реагуючи на підвищення ціни. Економіст Ф. А. Гаєк стверджував, що ринкові ціни забезпечують нас інформацією про дефіцит чи достаток товарів, що, у свою чергу, спонукає нас ефективно використовувати ці ресурси.[14]

Хвилину тому я припустив, що вам не потрібні фінансові стимули, щоби сприяти щастю незнайомців. Це припущення, певно, оптимістичне. Однак не хвилюйтеся: як показує приклад кави, ціни забезпечують не лише суспільно корисну інформацію, але й суспільно корисні стимули. Ультрамарафонець змушений споживати менше кави не з огляду на суспільні інтереси, а з власних інтересів — він просто хоче менше витрачати на щоденну дозу кофеїну.

Те ж стосується і праці. Якщо багато людей захочуть подивитися анімаційні ситкоми й попит на такі шоу зросте, то зарплати, що виплачуються тим, хто робить ці шоу, також зростуть. Критики капіталізму можуть пошкодувати, що «Гріфіни» одержують сотні мільйонів, у той час як Феліні — ні. Проте утилітарист не бачить у цьому помилки (зізнаюся, я надаю перевагу «Гріфінам»). «Гріфіни» виконують свою роботу краще, ніж Феліні, даючи людям те, чого вони хочуть. Багатство Сета Макфарлейна, творця «Гріфінів», є перевагою ринку, а не недоліком. Висока заробітна плата при попиті на робочі місця створює потужний стимул до роботи, яка робить людей щасливими. (Та й за вільного ринку ніхто не зупинить вас від відвідування незалежного кінотеатру, щоби подивитися Феліні, якщо ви дійсно цього хочете.)

Наміри чи результати?

Чи справді здатність ринку мобілізувати особисті інтереси заради загального блага — це чеснота? Згідно з одним із заперечень, ринок спонукає вас робити правильно, допомагаючи іншим, але з неправильної причини. Навіть якщо ви надаєте своїм клієнтам те, чого вони хочуть, можливо, ви робите це лише тому, що хочете отримати більше користі. Іноді критики капіталізму стверджують, що нам варто протистояти ринкам із моральної точки зору, оскільки вони працюють, використовуючи наші корисливі інтереси як основні мотиви для допомоги іншим.[15]

Варто пояснити, що факти свідчать про те, що ринки не спираються на найгірше з людської психології й не культивують його.[16] Але розгляньмо цей аргумент. Він однаково не вплине на позицію утилітариста.

Для утилітариста важливі результати. Відомий утилітаріст Джон Стюарт Мілль писав: «Той, хто рятує тонучого, чинить морально правильно, незалежно від його спонукання, чи то воно в тому, щоби виконати свій людський обов’язок, або ж у тому, щоб одержати винагороду».[17] Не соромно платити рятувальникам, щоби врятувати життя. Подумайте про це з погляду потопленика, якого врятував рятувальник: йому однаково, що мотивує рятувальника, якщо той йому допоможе. Продавцю так само байдуже, чому я даю йому 99 центів; йому важливі лише ці 99 центів.

Утилітарист сказав би нам не роздумувати про благородство мотивів рятівника, адже головне — це порятунок життя. Уявіть собі добросердечного хірурга з невивиправним астигматизмом, який регулярно вбиває своїх пацієнтів. Ми б хотіли, щоби він не проводив операцій надалі. І навпаки, уявіть собі самозакоханого хірурга-віртуоза, який діє лише задля здобуття слави та багатства. Ми б хотіли, щоби він допомагав людям. Найважливіше питання полягає ось у чому: якого хірурга ми хочемо? Того, який дає найкращі результати. Яку організаційну структуру ми хочемо? Ту, яка дає найкращі результати.

Тож утилітарист заперечує проти того, що аргументів ефективності вільних ринків недостатньо — що нам також потрібні моральні аргументи, які якось відрізняються від економічних, які я наводив до цього часу.[18] Згідно з утилітаризмом, економічні аргументи є моральними аргументами. Вільні ринки є моральними, оскільки вони вигідні. Лікарні приносять нам більше здоров’я та добробуту, і це є достатнім обґрунтуванням. Подібно до цього той факт, що політична чи економічна інституція приносить нам більше добробуту, є хорошим моральним виправданням цього, так само, як той факт, що інституція спричиняє бідність та страждання, є вагомою підставою вважати, що вона погана.

Як щодо провалів ринку?

Утилітаристський висновок щодо ринків простий: вони ефективні. Але розгорніть будь-який вступний підручник з економіки, і ви прочитаєте про безліч різновидів неефективності ринків, так званих «провалів ринку». Тож чи не мають провали ринку стримувати ентузіазм утилітариста щодо ринків?

Щоби почати відповідати на це питання, розгляньмо конкретний приклад провалу ринку: суспільні блага. Суспільні блага є невиключними, що означає, що ви не можете бути виключені з користування ними, навіть якщо ви ними не опікувались, чи не платили за них. Суспільні блага також є неконкурентними, себто моє задоволення від блага не віднімається від вашого.

Ось приклад. Шторм може спричинити потоп, подію, яка зруйнує ваше місто. Якщо містяни об’єднаються, щоби побудувати дамбу з мішків з піском, місто буде врятовано. Однак ваш особистий внесок дорівнюватиме нулю. Дамба є суспільним благом. Якщо повінь буде зупинено, мій будинок буде врятований незалежно від того, допомагав я носити мішки чи ні. А дамба захистить усе місто, тому захист мого будинку не зменшить рівень захисту інших.

Зазвичай передбачається, що люди не будуть добровільно робити внески в суспільні блага, як от дамба. Ваш особистий внесок не побудує й не зруйнує дамбу, і якщо дамба побудована, ви маєте її захист незалежно від того, допомогли ви чи ні. Ви отримуєте вигоду без оплати витрат. Поки інші тягатимуть мішки з піском, ви будете дивитися телевізор. Проблема в тому, що у ваших сусідів такий самий стимул залишатися вдома — якщо достатньо інших братимуть участь у побудові дамби, вони отримають користь незалежно від особистої участі. Отже, ніхто не має стимулу будувати дамбу. У результаті проблеми безбілетника місто затопить, хоча повені шкодять усім. Суспільні та особисті інтереси людей розходяться.

Ось мораль історії про провал ринку: ринки не настільки ефективні, як могли б бути. Але це не означає приреченості утилітарної аргументації на користь ринків.

Щоби зрозуміти, чому, подумайте, що утилітарист не розглядає правильний інституційний механізм як найкраще, що можна собі уявити, а найкраще із можливого. Згадайте повернення до ситуації з корабельною катастрофою. Ви можете врятувати або пліт із чотирма пасажирами, або той, де їх троє. Очевидно, ви б принесли більше користі, врятувавши всіх сімох пасажирів — але ця опція була недоступна. У вас було паливо, щоби врятувати лише один пліт. В ідеальному світі ми могли б врятувати всіх сімох (вірніше, нікого не потрібно було би рятувати). Але ми живемо не в ідеальному світі. Ми можемо обрати лише найменш недосконалий варіант з переліку, що складається лише з недосконалих альтернатив. Отже, просто демонстрування того, що ринки недосконалі, не означає, що вони є неправильною інституційною структурою. Щоби зробити такий висновок, нам потрібна реальна альтернатива, яка має кращі результати — альтернатива, яка зможе надати такий рівень добробуту, якого не можуть надати ринки.

У якості аналогії, дозвольте мені розповісти вам про мою теорію «невдачі Кріштіану Роналду». За нею Ювентус мусить вигнати Роналду, оскільки той не забиває приблизно у 80 % випадків.

Теорія «невдачі Кріштіану Роналду» не є переконливою, і легко зрозуміти, чому. Досконалість — це не стандарт, за яким ми повинні судити про футболістів. Радше, стандартом є найкращий доступний гравець. Якщо заміна Кріштіану краща за нього, тоді, неодмінно, замінімо Роналду. Але вона не краща — вона не забиває ще частіше, — тому Роналду має постійно з’являтися в стартовому списку.

Такий самий аналіз стосується інститутів. Стандарт, який ми повинні використовувати для оцінювання ринку, — це не досконалість, а найкраща доступна альтернатива. Ринки є неправильним вибором лише в тому випадку, якщо є реальна альтернатива, яка даватиме кращі результати. Як пише утилітарист Генрі Сіджвік, «З цього не випливає, що коли політика laissez-faire не спрацьовує, то втручання уряду є доцільним; оскільки неминучі недоліки останнього можуть у тому чи іншому конкретному випадку бути гіршими за недоліки приватного підприємництва».[19]

Звісно, іноді уряди можуть перевершувати ринки. Дійсно, саме так все й виглядає на папері. Наприклад, ситуація з дамбою. Щоби розв’язати проблему суспільних благ, місто може ввести 1-відсотковий податок із продажів для фінансування проєкту будівництва дамби. Так громадяни змушені робити внесок у дамбу. Однак у них немає підстав для скарг, оскільки податок працює їм на користь: краще заплатити на 1 відсоток більше за жуйку, ніж втратити свій будинок унаслідок повені. Тож виглядає так, ніби в нас є серйозна утилітарна причина відходити від вільного ринку.

Однак недостатньо передбачити, що уряд якось ефективно надаватиме суспільні блага — ми повинні знати, як саме. Зрештою, лібертаріанець міг би просто передбачити, що ринок якось ефективно забезпечить суспільні блага, але це ніяк не допоможе. Як ми вже бачили, люди не будуть оплачувати будівництво дамби. Але ось проблема: точно такий же аналіз стосується державного втручання, яке має на меті вирішити цю проблему та ефективно забезпечити дамбу. Люди не контролюватимуть уряд, бо в них немає стимулів цього робити.

Дозвольте докладніше викласти цей аргумент. Припустімо, що на майбутніх виборах кандидати на посаду міського голови представлять свої політичні пропозиції щодо запобігання повеням. Щоби визначити, який кандидат насправді має хорошу пропозицію, вам потрібно буде перевірити кожну пропозицію на предмет її економічної вартості, доцільності та впливу на довкілля. Щоби сформувати зважену думку щодо цих питань, вам доведеться докладніше вивчити економіку, інженерію та екологію. Ви також захочете дослідити, наскільки обіцянки кандидатів узгоджуються з їхньою законодавчою історією. Наприклад, ви захочете прочитати дрібний шрифт чинного законодавства, щоби побачити, як часто податкові надходження насправді спрямовуються на пряме призначення, а не на популістські проєкти, розроблені для отримання підтримки груп з особливими інтересами; ви захочете дізнатися, що фірми, найняті для проєктів громадських робіт, є найкращими для цієї роботи, а не тими, що найбільше пожертвували на перевиборчу кампанію й так далі.

Немало клопоту. Але громадяни мусять це робити, якщо вони хочуть притягнути державу до відповідальності та зробити так, щоби вона ефективно надавала суспільні блага. Тож приступите до роботи? Мабуть, ні. Дійсно, ви не будете робити цього з точно тієї самої причини, що й не будете працювати на дамбі, насамперед: ви стимульовані бути безбілетником. Скоріш за все, ваш індивідуальний голос не схилить ваги на користь найкращого кандидата, і якщо найкращий кандидат якимось чином обраний, ви насолоджуєтесь перевагами, проголосували ви за нього чи ні.[20] Ви отримуєте вигоду без витрат. Отже, корисний вибір дивитися «Гріфінів», поки ваші сусіди проводять вихідні, читаючи дрібний шрифт Податкового кодексу. Проблема полягає в тому, що ваші сусіди мають точно такий самий стимул — якщо достатня кількість людей проголосує за найкращого кандидата, вони будуть користуватися перевагами, незалежно від того, проголосують вони чи ні. Тож ніхто не має стимулів витрачати на це час. У результаті проблеми безбілетника місто не отримає належного уряду, хоча такий результат поганий для всіх. Проблема безбілетника, через яку закликають до державного втручання, насамперед погіршує саме втручання.

Подумайте про це так. Припустімо, Стен почувається надто млявим, щоби йти до кав’ярні. Морті припускає, що Стен може піти на прогулянку, випивши еспресо, яке продається в кав’ярні. Зайве говорити, що запропоноване Морті рішення не дуже корисне. Вирішення є проблемою. Стен недостатньо енергійний, щоби пройти до кав’ярні, тому Морті не має пропонувати йому каву. Такий самий аналіз застосовується до аргументу суспільних благ щодо втручання держави. Якщо причиною провалу ринку є те, що люди є безбілетниками, ми не повинні пропонувати урядові рішення, які залежать від того, що люди не є ними.

Історично важливою особливістю лібертаріанського інституційного аналізу було наполягання на тому, що ми використовуємо одні й ті ж припущення щодо поведінки людей, коли думаємо про економіку та політику, замість того, щоб уявляти людей жадібними на ринку та святими в кабінці для голосування.[21] Економіст Джордж Стіґлер пише:

«Для декого ринкові збої служать обґрунтуванням державного втручання. Однак той факт, що корислива ринкова поведінка не завжди призводить до сприятливих суспільних наслідків, не є достатньою підставою для такого висновку. Необхідно оцінити результати діяльності суспільства за різних умов, а, отже, аналізувати корисливу політичну поведінку в інституційних структурах державного сектору. Наш підхід підкреслює цю інституційну структуру без прикрас, і тим самим дає конкретні застереження щодо оптимістичності опори на політичні інститути для поліпшення ринкових показників».[22]

Не дивно, що гадані, ідеалізовані уряди виглядають краще, ніж реалістичні, недосконалі ринки. Але це не є розумним порівнянням.

Ми повинні порівнювати подібне. І уряди, і ринки зазнають провалів. Нашою метою повинно бути сприяння інститутам, які хибують рідше й менш серйозно, коли їхні учасники працюють з однаковими обмеженнями стимулів та інформації. Економіст Тайлер Ковен припускає, що подібне порівняння, як правило, сприятиме приватному розв’язанню проблем суспільних благ:

«Недосконалість ринкових рішень проблеми суспільних благ має бути порівняна з недосконалістю державних рішень. Уряди покладаються на бюрократію, реагують на слабкоінформованих виборців і мають слабкі стимули для обслуговування споживачів урядових послуг. Тому вони чинять неефективно. Крім того, політики можуть постачати державні «послуги» в такий спосіб, щоби служити власним інтересам, а не інтересам громадськості. Уряд часто створює проблему «вимушеного платника», змушуючи людей підтримувати проєкти, яких вони не бажають. Приватні засоби уникнення або розв’язання проблем суспільних благ, коли вони є, зазвичай ефективніші, ніж урядові рішення».[23]

Як вказує Ковен, є приватні способи розв’язання проблем суспільних благ. Наприклад, дамба може бути побудована за рахунок «краудфандингу», за допомогою якого люди роблять внески в Х доларів на якийсь масштабний проєкт за умови, що достатньо інших також зобов’язується вкластися. Якщо недостатньо людей беруть участь, ви нічого не платите. Така система гарантує, що ви не зробите внесок даремно. Це не усуває проблему безбілетника (можливо, ніщо не здатне), проте зменшує її.

Звісно, приватні рішення, ймовірно, працюють краще для малих суспільних благ, таких як дамба, ніж для великих суспільних благ, таких як національна оборона. Іноді найкращим рішенням може бути поєднання ринкових механізмів та державного регулювання, наприклад, у випадку чистого повітря. Відповідно до аргументу про провали ринку, ви не будете добровільно робити внесок за підтримання чистоти повітря, оскільки ваша індивідуальна покупка гібридного автомобіля (наприклад) до покращення стану повітря, а якщо багато сусідів купить гібридні автомобілі, ви отримаєте чисте повітря без вкладень.

Перш ніж досліджувати, як ми можемо найкраще забезпечити чисте повітря, варто зазначити, що наша нездатність забезпечити суспільне благо в цьому випадку правдоподібно зумовлена ​​відсутністю будь-якого права приватної власності. Ми маємо тут трагедію спільного: повітря — це ресурс, який є загальним, і тому жодна людина не має стимулу про нього піклуватися. Я не маю можливості використати переваги мого індивідуального внеску в чистіше повітря. Моє рішення придбати гібрид (чи ні) практично не впливає на загальну якість повітря, яким я дихаю. З цієї причини лібертаріанці, як правило, рекомендують розширити права власності на сферу природних ресурсів, наскільки це можливо, щоби забезпечити людей стимулом до поміркованого ставлення до них (ви набагато рідше кидаєте свою зім’яту обгортку гумки на подвір’я, і дозволяєте іншим це робити, аніж на громадський тротуар).

Звісно, встановити права приватної власності на повітря неможливо. Тут найкращим доступним рішенням може бути система торгівлі викидами, яка використовує деякі переваги приватної власності та ринкові механізми для виробництва чистого повітря. За цією системою уряд обмежує загальну кількість забруднюючих речовин, і компаніям надаються дозволи на забруднення, які можна купувати та продавати на ринку. Компанії стимулюють зменшити забруднення, оскільки вони зможуть продати надлишки, і навпаки, вони мають платити більше, якщо хочуть забруднювати більше, ніж передбачено їхньою квотою. До того ж, система буде прагнути передавати дозволи на забруднення тим, хто їх найбільше цінує і, отже, готовий платити за них найбільше, тим самим гарантуючи, що викиди забруднюючих речовин будуть спрямовані на виробництва з високою доданою вартістю. Однак ми мусимо тверезо оцінити її можливу реальну ефективність. Жодна норма регулювання не захищена від неефективності чи особистих інтересів. Ми можемо вибрати лише найменш погану альтернативу.

Підбиваючи підсумок: на рівні моральної філософії ми не можемо сказати, як уряди мусять втручатися в економіку в конкретних випадках (якщо взагалі мають), так само як ми не можемо сказати, як конкретна лікарня повинна розподіляти свої конкретні запаси ліків для лікування певних пацієнтів. Однак ми можемо визначити моральний стандарт для оцінювання цих рішень — а саме, ми повинні віддавати перевагу тим шляхам, які працюють краще за всі можливі альтернативи.

Утилітаристський перерозподіл

Ручаюся, що більшість філософів-утилітаристів не є лібертаріанцями. Однією з основних причин є економічна нерівність, яка, як правило, є наслідком ринкових процесів. Вільний ринок праці дає як інформацію, так і стимули, необхідні нам для того, щоби дати людям те, чого вони хочуть. Якщо ви справді вмієте задовольняти потреби людей, ви станете багатим. Але є багато людей, які мають більш ніж достатньо грошей, щоби задовольнити всі свої потреби та бажання, а є ті, яким не вистачає навіть на задоволення своїх базових потреб. Здається, ми могли б максимізувати щастя, перерозподіляючи ресурси від багатих до бідних.

Цей аргумент спирається на феномен спадаючої граничної корисності багатства. Ідея десь така: кожен наступний долар, який ви отримуєте, приносить менше щастя, ніж попередній. Ми схильні направляти наші ресурси на найцінніше їхнє використання, тому спершу задовольняємо наші найнеобхідніші потреби. Людина без грошей отримає величезну вигоду від 100 доларів — вона може витратити ці гроші на товари, як от їжа та вода. Мільярдер, навпаки, навряд помітить додаткових 100 доларів, бо всі його нагальні потреби були давно задоволені. Можливо, він витратить їх на щось тривіальне, наприклад, на додатковий феєрверк для свого екстравагантного святкування дня народження. Хоча феєрверки вартістю 100 доларів можуть бути приємними, вони, безумовно, не приносять стільки щастя мільярдерові, скільки їжа на 100 доларів комусь, хто помирає від голоду. Тож передача багатства від того, хто має більше, до того, хто має менше, збільшить загальне щастя.

Ця ідея лежить в основі критики лібертаріанства низкою утилітаристів. В огляді на книгу «Анархія, держава та утопія» лібертаріанського філософа Роберта Нозіка Пітер Сінґер пише:

«Утилітаризм не має жодних проблем із виправданням примусового перерозподілу від багатих до бідних. Ми всі визнаємо, що 1000 доларів означають набагато менше для людей, які заробляють 100 000 доларів, ніж для людей, які намагаються утримувати сім’ю на 6 000 доларів. Тому за нормальних умов ми збільшуємо загальне щастя, коли беремо в тих, хто має багато, і даємо нужденним. Тому це те, що ми маємо робити. Результатом не стане абсолютна рівність у багатстві. Комусь для щастя треба більше, комусь — менше. Якщо ресурсів достатньо, утилітарист дасть кожному достатньо, щоби зробити його щасливим, а це означатиме, що він дасть комусь більше, ніж іншим».[24]

Нещодавно Джошуа Ґрін виявив симпатію до низки лібертаріанських політик, хоч він і не повністю підтримує цю позицію.[25] Однією з причин є аргумент граничної корисності багатства: «Якщо взяти ресурсів у того, у кого їх багато, йому не буде великої шкоди, тоді як надання ресурсів та можливостей тим, хто їх немає, якщо робити це з розумом, — це важливий внесок».[26] Перш ніж запропонувати філософську відповідь на аргумент граничної корисності проти вільного ринку, дозвольте мені спершу зробити деякі попередні зауваження.

Лібертаріанський перерозподіл

Багато лібертаріанців та класичних лібералів підтримують певний перерозподіл багатства та доходів. Ф. А. Гаєк, наприклад, підтримував «гарантію певного мінімального доходу для кожного».[27] Мілтон Фрідман запропонував від’ємний податок на доходи, згідно з яким люди, що заробляють менше певної суми, отримують дохід від уряду, замість сплати цієї суми у вигляді податків.[28]

Важливо зазначити, що підтримання такого гарантованого мінімального доходу не означає підтримання того, що ми вважаємо «державою загального добробуту», що передбачає забезпечення урядом таких потреб, як освіта чи охорона здоров’я. Радше за все, додатковий дохід розподілятиметься безпосередньо поміж бідних, які зможуть ним користуватися, як їм заманеться. Однією з головних переваг цієї політики є те, що вона не стикається з тими ж проблемами, що і пряме надання товарів та послуг урядом. З огляду на різноманітність уподобань громадян, урядам важко визначити як досягти максимального щастя через розподіл товарів та грошей. Що робити, якщо я надаю перевагу вдвічі меншим обсягам медичних послуг, але вдвічі більшій освіті, ніж ви? Ефективніше просто дати людям кошик, який вони наповнять самостійно.

Бідність і пріорітети

Надалі акцентувати на внутрішньому перерозподілі, з погляду утилітаризму, значною мірою недоречно. Утилітаризм радить нам однаково дбати про рівну кількість щастя, незалежно від того, кого ми робимо щасливим. Отже, утилітаризм не дає жодних підстав для надання пріоритету щастю наших співгромадян над щастям тих, хто по той бік нашого національного кордону. Й оскільки глобальна бідність набагато більша за внутрішню у розвинених країнах, аргумент граничної корисності має привести нас до того, щоби зменшення глобальної бідності було більш актуальним пріоритетом, ніж зменшення внутрішньої.[29]

Неймовірно потужним і недооціненим інструментом боротьби зі світовою бідністю є вільний ринок праці, себто відкриття кордону для іммігрантів. Дослідження показують, що ми потенційно могли б подвоїти світовий валовий внутрішній продукт, усунувши всі міграційні обмеження.[30] Відкриті кордони були б особливо вигідними для найбідніших за світовими мірками. Економіст Майкл Клеменс пише: «Мігранти з країн, що розвиваються, які переїздять до Сполучених Штатів, зазвичай підвищують свій реальний рівень життя на сотні відсотків і більш як на 1000 відсотків у випадку найбідніших людей із найбідніших країн».[31] Глобальний вільний ринок праці дав би праці надходити туди, де вона найбільш економічно цінна, так само як вільний ринок товарів сприяє їхньому розподілу для їхнього найбільш корисного вжитку.[32]

Я хочу сказати, що одне з основних положень лібертаріанської політики — глобальний вільний ринок праці — ймовірно, принесе набагато більше користі бідним, аніж внутрішній перерозподіл. Це не означає, що певний внутрішній перерозподіл є невиправданим або що внутрішній перерозподіл та відкриті кордони є несумісними, як дехто стверджує, просто стандартна утилітаристська критика лібертаріанства, як правило, завищує переваги перерозподілу порівняно до інших політичних пропозицій.

Проблеми впровадження

Навіть за відкритих кордонів усе ще може бути місце для, максимізуючого щастя, перерозподілу від багатих до бідних. Але, як обговорювалося раніше, важливо послуговуватись ясною, неромантизованою моделлю того, як працюють інститути. Можливо, у нас виникне спокуса подумати про перерозподіл, керований державою, як про аналог легкого та ефективного перерозподілу на мікрорівні, який відбувається щоразу, коли ми перераховуємо гроші зі свого ощадного рахунку на розрахунковий. Але економічний перерозподіл у реальному світі не просто потребує передачі ресурсів. Він може зменшити загальний обсяг наявних ресурсів, оскільки знижує стимули до праці та капіталовкладень.

Ось простий приклад. Робінзон Крузо живе на острові і проводить час на риболовлі. П’ятниця виходить до берегу і просить розподілити всі ресурси на острові порівну заради максимального суспільного щастя. Тож П’ятниця отримує одну з двох виловлених Крузо риб. Як наслідок, Крузо менше вкладається в риболовлю, оскільки цінність цієї діяльності для нього скоротилася вдвічі. Якщо коротко, пропозиція праці та капіталу Крузо зменшується через зростання ставок оподаткування. До появи П’ятниці Крузо повністю користався благами риболовлі. Тепер половина його вилову віддається П’ятниці заради егалітарного перерозподілу. Крузо вирішує менше ловити рибу, оскільки очікує, що одержить менше вигоди від додаткової праці та капіталовкладень.

Перерозподіл також може стримувати продуктивність праці, зменшуючи очікувані витрати на дозвілля. Коли П’ятниці гарантовано половину риби Крузо, у нього з’являється стимул менше харчуватися (наприклад). Він розраховує отримати рибу незалежно від того, чи збирає він ягоди, щоб обміняти їх у Крузо на рибу. Він робить висновок, що його час краще витратити на якісь заняття, окрім збирання ягід, тож вирішує не займатися цим. Зміна думок П’ятниці — це не відображення небажання працювати, а радше зміна альтернативних витрат на виконання справ, окрім роботи. До перерозподілу, якщо П’ятниця займався серфінгом замість збирання ягід, він не отримував рибу від Крузо. Тепер він очікує отримати рибу та розваги, а це означає, що в нього набагато слабші стимули збирати ягоди.

У результаті програми егалітарного перерозподілу і в Крузо, і в П’ятниці знижуються стимули виробляти відповідні продукти харчування. У цьому випадку перерозподіл не просто передає товари від однієї особи до іншої; він зменшує загальну кількість товарів, доступних для всіх.

Нарешті, перерозподіл у реальному світі не є простою передачею благ від багатих до бідних. Добрий шмат пирога, який перерозподіляється, надходить не тільки бідним, а й середньому класу та навіть багатим.[33] Подумайте про такі програми, як соціальне страхування та «державну допомогу корпораціям», обидві з яких передбачають передачу багатства через податки. Не варто дивуватися тому, що групи зі значною політичною владою здатні перенаправляти потік політично керованого перерозподілу на свою користь.

Філософська проблема

До цього часу я висвітлював деякі практичні проблеми, пов’язані з перерозподілом у реальному світі, але що можна сказати, послуговуючись філософським трактуванням?

Девід Шмідц стверджує, що саме припущення про зменшення граничної корисності багатства, мотивуючи перерозподіл, водночас демотивує його.[34] Ключовим моментом, який варто визнати, є те, що ресурси можна використовувати для споживання та для виробництва. З огляду на зменшення граничної корисності зі зростанням доходу, виробництво стає більш цінним використанням ресурсів, ніж споживання. Отже, трансферти, які вирівнюють кількість ресурсів, можуть зменшити виробництво та суспільне щастя.

Для ілюстрації Шмідц уявляє випадок Багатого Джо та Бідної Джейн.[35] Кукурудза — єдине благо, яке можна перерозподіляти. Багатий має одну одиницю кукурудзи. У Бідної немає жодної. Однієї одиниці кукурудзи досить щоби наїстися; двох одиниць забагато — якщо спробувати з’їсти стільки кукурудзи, то захворієш. Без кукурудзи обоє вони мали б з’їсти щось жахливе — те, чого вони, звісно, не їли б за наявності достатньої кількості кукурудзи. У такий спосіб, споживання першої одиниці має високу граничну корисність як для Багатого, так і для Бідної; споживання другої одиниці має порівняно низьку граничну корисність. Досі не суперечить аргументу граничної корисності на користь рівності.

Однак, як зауважує Шмідц, стан справ дещо інший, якщо розглядати виробництво. Маючи одну одиницю кукурудзи, Бідна негайно з’їсть її, себто буде використає кукурудзу в найцінніший для неї спосіб. Апетит Багатого, проте, задоволений, з огляду на те, що він уже спожив свою одиницю. Так він буде використовувати кукурудзу не для споживання, а саме для виробництва. Шмідц пояснює:

«Бідна їсть кукурудзу, тоді як Багатий, уже з’ївши достатньо, не має нічого кращого, ніж використати надлишок для посадки. Саме через зменшення граничної корисності виробництво стає більш цінним використанням у міру зростання доходу. Якщо спільнота не має значного числа людей, що знаходяться так далеко на своїх кривих корисності, що не мають кращих варіантів щодо граничних одиниць, аніж посадити їх, тоді спільнота стикається в кращому випадку з економічною стагнацією».[36]

Саме припущення теорій, пов’язаних із поняттям граничної корисності є підставою для аргументу проти перерозподілу. Коли у вас багато ресурсів, ви отримуєте все меншу цінність від споживання додаткової одиниці. Отже, зростає можливість для виробничих інвестицій.[37]

Турбота про суспільне щастя загалом та зменшення бідності зокрема має спонукати нас дбати не лише про споживання, а і про виробництво. Скорочення інвестицій для короткострокового споживання сповільнить економічне зростання, що може призвести до величезних втрат матеріального багатства з плином часу.

Дуже легко недооцінити силу економічного зростання. Тож дозвольте процитувати економіста Пола Ромера:

«У сучасній версії старої легенди інвестиційний банкір просить заплатити йому, розмістивши одне пенні на першій клітинці шахівниці, два на другій, чотири на третій тощо. Якби банкір попросив використовувати лише білі клітинки, початкове пенні подвоїлося б 32 рази, залишивши на останній клітинці 21,5 млн доларів. Використання ж як чорних, так і білих клітинок дало б пенні зрости до 92 мільярдів доларів. Люди досить добре формують оцінки на основі додавання, проте у випадку таких операцій, які залежать від багаторазового множення, ми систематично недооцінюємо, як швидко щось зростає. У результаті ми часто не звертаємо уваги, наскільки середні темпи зростання важливі для економіки. Для нації вибір, який визначає, подвоюється дохід із кожним поколінням або натомість із кожним другим є найважливішою проблемою економічної політики».[38]

Беручи конкретний приклад із Тайлера Ковена: «Якщо країна зростає зі швидкістю 5 відсотків на рік, їй потрібно трохи більше 80 років, щоби вона перейшла від доходу на душу населення в 500 доларів до доходу на душу у 25 000 доларів. При темпі зростання в 1 відсоток на те саме збільшення йде 393 роки».[39]

Зростання може збільшити реальні доходи бідних, знижуючи реальну ціну на товари — така ж праця з часом дає змогу купити більше (кращих) товарів. Наприклад, щоби купити пів галона молока в 1950 році, потрібно було працювати 16 хвилин зі звичайною заробітною платою чи лише 7 хвилин приблизно через пів століття.[40] За той же час вартість кошика з дюжини основних продуктів значно скоротилася — з 3,5 до 1,6 години.[41] Мікрохвильові печі, які ми використовуємо для приготування цієї їжі, також стали значно доступнішими. У 1984 році лише 12,5 відсотків домогосподарств, які перебували за межею бідності, володіли мікрохвильовими печами.[42] У 2011 році таких було 93,4 %.[43] Не будемо також нехтувати покращенням якості, яке пропонують нові печі порівняно зі старими. Нарешті, ми не маємо забувати про доступні сьогодні продукти, яких раніше не було (наприклад, смартфони, Netflix тощо).

Однією з переваг стратегії боротьби з бідністю через економічне зростання над стратегією перерозподілу є те, що вона працює, а не те, що вона не суперечить нашому ідеологічному базису. Я підкреслив, що однією з найбільших чеснот ринку є те, що він спрямовує егоїстичні інтереси на користь суспільні. На противагу цьому, ті ж особисті інтереси громадян часто будуть підривати ефективність політичного перерозподілу. Якщо люди працюють менше зі збільшенням податків, ефективність перерозподілу зменшується. Перерозподіл також менш ефективний, коли багаті лобіюють перерозподіл великого шматка пирога, або вкладають ресурси в хитрі методи зниження свого податкового тягаря.

Тепер розгляньмо стратегію зростання. Замість того, щоби витрачати 1 мільйон доларів на третій басейн олімпійського стандарту (від якого він отримає невелике задоволення згідно з теорією граничної корисності), мільярдер може інвестувати ці кошти в технологію, що дасть виробляти дешевші та якісніші мікрохвильові печі. Йому не потрібно робити мікрохвильові печі більш доступними через альтруїстичну турботу про бідних, він це робить через корисливі інтереси щодо свого банківського рахунку. Він приносить користь бідним, не мавши такого наміру.

Я в жодному разі не стверджую, що зростання — це ідеальне рішення бідності. Але, як мінімум, ми маємо бути обережними з тенденцією завищувати переваги перерозподілу для бідних та недооцінювати його непрямі витрати через несприятливий вплив, який він здійснює на економічне зростання. З огляду на те, наскільки вражаючі наслідки падіння темпів зростання можуть бути, ми не повинні відкидати шкоду, яку перерозподіл може завдати бідним. Насправді, утилітаризм каже нам про те, що боротьба з бідністю та стражданнями є невідкладним моральним пріоритетом. Але тут ми повинні бути обережними. Найбільш інтуїтивний спосіб надання допомоги бідним може бути не найкращим способом. Ринки — це неймовірно потужний інструмент гуманітаризму.

Утилітаризм, усупереч першому враженню, природно поєднується з лібертаріанством. Це моральна теорія, яка може глибоко поважати права, і яка цінує хороші результати, а не благі наміри. Велика чеснота ринку, з погляду утилітаризму, полягає в тому, що він змушує нас сприяти щастю інших, не вимагаючи, щоби ми ставили їх у пріоритет, або навіть знали, як зробити їх щасливими. Жодна інституція не є досконалою, але ринок найкраще справляється зі здобуттям суспільних вигод з обмежених ресурсів людського знання та неупередженості.[44]

Примітки

1. Класична робота з утилітаризму — John Stuart Mill, Utilitarianism, ed. George Sher (Indianapolis: Hackett Publishing Company, 2001 [1861]). Для доступного ознайомлення див. Russ Shafer‐​Landau, The Fundamentals of Ethics (New York: Oxford University Press, 2014), chaps. 9 and 10.
2. Утилітаристи не згодні з тим, як дехто вважає, що є безліч самоцінних речей, які ми маємо заохочувати (наприклад, знання, краса тощо).
3. Цей приклад найбільш відомий завдяки Іммануїлу Канту (який, усупереч інтуїції, стверджував, що ми не маємо брехати в таких обставинах). Див. Immanuel Kant, «On a Supposed Right to Lie from Altruistic Motives», у Immanuel Kant: Critique of Practical Reason and Other Writings in Moral Philosophy, ed. Lewis White Beck (Chicago: University of Chicago Press, 1949 [1976]).
4. Див. Judith Jarvis Thomson, «The Trolley Problem», Yale Law Journal 94 (1985): 1395–415.
5. Див. Russell Hardin, Morality within the Limits of Reason (Chicago: University of Chicago Press, 1988); і Robert Goodin, Utilitarianism as a Public Philosophy (Cambridge, MA: Cambridge University Press, 1995).
6. Див. David Schmidtz, «Separateness, Suffering, and Moral Theory», в Peter Singer under Fire: The Moral Iconoclast Faces His Critics, ed. Jeffrey Schaler (Chicago: Open Court, 2009), pp. 429–54, 435.
7. Joshua Greene, Moral Tribes (New York: Penguin, 2013), p. 269. Тут Ґрін конкретно обговорює можливість підлаштованих урядових покарань, але, думаю, його точка зору може бути універсалізована.
8. David Schmidtz, Elements of Justice (Cambridge, MA: Cambridge University Press, 2006), p. 171.
9. Більш детальне обговорення цієї ідеї див. у David Schmidtz, «The Institution of Property», Social Philosophy and Policy 11 (1994): 42–62.
10. Див. Garrett Hardin, «The Tragedy of the Commons», Science 162 (1968): 1243–48. Також див. Schmidtz, «Institution of Property».
11. Джон Лок, Два трактати про врядування / Переклад О. Тереха і Д. Димереця (Київ: Основи, 2001), стор. 150.
12. Адам Сміт, Дослідження про природу та причини багатства народів / Переклад О. Васильєва, М. Межевікіної й А. Мальвського (Київ: Наш Формат, 2019 [1776]), 1.2.2.
13. Там само, 4.2.9.
14. F. A. Hayek, «The Use of Knowledge in Society», American Economic Review 35 (1945): 519–30 [український переклад].
15. Дж. А. Коен, відомий філософський противник лібертаріанства, визнає ефективність капіталізму, але все ж вважає, що він заслуговує моральної критики з цих підстав. Див. G. A. Cohen, Why Not Socialism? (Princeton, NJ: Princeton University Press, 2009).
16. Огляд деяких відповідних суспільних наук див. у Herbert Gintis, «Giving Economists Their Due», Boston Review, May–June 2012, https://bostonreview.net/forum_response/gintis-giving-economists-their-due/.
17. Mill, Utilitarianism, p. 18.
18. Див., наприклад, Walter Williams, «The Argument for Free Markets: Morality vs. Efficiency», Cato Journal 15 (1995/6): 179–89. Вільямс пише: «Варто заохочувати економічну ефективність і підвищення добробуту як одну з побічних вигод вільних ринків. Інтелектуальний захист вільноринкового капіталізму має зосереджуватись на його моральній перевазі» (p. 182). Вільямс стверджує, що моральна перевага ринків ґрунтується на їхньому добровільному характері та повазі до індивідуальних прав.
19. Henry Sidgwick, Principles of Political Economy (London: MacMillan, 1887), цитовано у Charles Wolf, Markets or Governments: Choosing between Imperfect Alternatives (Cambridge, MA: MIT Press, 1993), p. 17.
20. Огляд демократії та раціонального невігластва див. у Ilya Somin, Democracy and Political Ignorance (Stanford, CA: Stanford University Press, 2013).
21. Це наполягання лежить в основі економіки суспільного вибору, яка, грубо кажучи, є економічним аналізом політики. Докладніше про загальну ідею, що в нашому аналізі інститутів ми маємо застосовувати економічні поведінкові припущення, див. у James Buchanan and Gordon Tullock, The Calculus of Consent (Indianapolis, IN: Liberty Fund, 1999 [1962]); Geoffrey Brennan and James Buchanan, The Reason of Rules (Indianapolis, IN: Liberty Fund, 2000 [1985]); Harold Demsetz, «Information and Efficiency: Another Viewpoint», Journal of Law and Economics 12 (1969): 1–21; Мілтон Фрідман, Капіталізм і свобода / Переклад Н. Рогачевської (Київ: Наш Формат, 2017), висновок; і Jason Brennan, Why Not Capitalism? (New York: Routledge, 2014).
22. George Stigler, «The Economists’ Traditional Theory of the Economic Functions of the State», у The Citizen and the State: Essays on Regulation (Chicago: University of Chicago Press, 1975), p. 103.
23. Tyler Cowen, «Public Goods». The Concise Encyclopedia of Economics, Library of Economics and Liberty, 2008, http://​www​.econ​lib​.org/​l​i​b​r​a​r​y​/​E​n​c​/​P​u​b​l​i​c​G​o​o​d​s​.html.
24. Peter Singer, «The Right to Be Rich or Poor», New York Review of Books, March 6, 1975, http://​www​.nybooks​.com/​a​r​t​i​c​l​e​s​/​a​r​c​h​i​v​e​s​/​1​9​7​5​/​m​a​r​/​0​6​/​t​h​e​-​r​i​g​h​t​-​t​o​-​b​e​-​r​i​c​h​-​o​r​-​poor/.
25. Ґрін пише: «Я вважаю, що лібертаріанці, ймовірно, мають більше рації, ніж багато лібералів у певних випадках». Greene, Moral Tribes, p. 367. Як можливі приклади він наводить вибір школи, ринки органів, проституцію та підприємства з потогінною системою (з деякими застереженнями).
26. Там само, p. 368.
27. Ф. А. Хайєк, Право, законодавство та свобода / Переклад Н. Комарової, т. 3 (Київ: Сфера, 2000), стор. 74.
28. Мілтон Фрідман, Капіталізм і свобода, розділ 12.
29. Для обговорення питання, чому «труднощі [бідних верств населення в Сполучених Штатах] відрізняються від труднощів найбідніших верств населення світу», див. Peter Singer, The Life You Can Save (New York: Random House, 2010), p. 8.
30. Lant Pritchett, «The Cliff at the Border» в Equity and Growth in a Globalizing World, ed. Ravi Kanbur and Michael Spence (Washington: World Bank, 2010), pp. 263–86; Michael Clemens, «Economics and Emigration: Trillion‐​Dollar Bills on the Sidewalk?» Journal of Economic Perspectives 25 (2011): 83–106.
31. Michael Clemens, «The Biggest Idea in Development That No One Really Tried», Annual Proceedings of the Wealth and Well‐​Being of Nations, ed. Emily Chamlee‐​Wright (Beloit, WI: Beloit College Press, 2010), pp. 25–50, 29.
32. Інформацію про вплив місця проживання на розмір заробітної плати див. у Michael Clemens, Claudio E. Montenegro, and Lant Pritchett, «The Place Premium: Wage Differences for Identical Workers across the U.S. Border», Center for Global Development Working Paper no. 148, July 2008.
33. Див. Tyler Cowen, «Does the Welfare State Help the Poor?» Social Philosophy and Policy 19 (2002): 36–54, sec. 2.
34. David Schmidtz, «Diminishing Marginal Utility and Egalitarian Redistribution», Journal of Value Inquiry 34 (2000): 263–72.
35. Там само, p. 266.
36. Там само, p. 268.
37. Хоча Шмідц зазначає, що це може також підтримати інші продуктивні починання, такі як освіта. Там само, p. 270.
38. Paul M. Romer, «Economic Growth», The Concise Encyclopedia of Economics, Library of Economics and Liberty, 2008, http://​www​.econ​lib​.org/​l​i​b​r​a​r​y​/​E​n​c​/​E​c​o​n​o​m​i​c​G​r​o​w​t​h​.html [український переклад].
39. Cowen, «Does the Welfare State Help the Poor?» p. 45.
40. W. Michael Cox and Richard Alm, «Time Well Spent: The Declining Real Cost of Living in America», Federal Reserve Bank of Dallas Annual Report (Dallas: Federal Reserve Bank of Dallas, 1997), p. 4.
41. Там само.
42. Дані Бюро перепису населення Сполучених Штатів, представлені в W. Michael Cox and Richard Alm, «By Our Own Bootstraps: Economic Opportunity and the Dynamics of Income Distribution», Federal Reserve Bank of Dallas Annual Report (Dallas: Federal Reserve Bank of Dallas, 1995), p. 22.
43. Бюро перепису населення США, «Extended Measures of Well‐​Being: Living Conditions in the United States, 2011», http://​www​.cen​sus​.gov/​h​h​e​s​/​w​e​l​l​-​b​e​i​n​g​/​p​u​b​l​i​c​a​t​i​o​n​s​/​e​x​t​e​n​d​e​d​-​1​1​.html.
44. Висловлюю подяку Адаму Лернеру й Арону Росу Павеллу за корисні зауваження до попередньої версії цього розділу.

Більше статей і дрібка мемів у телеграм-каналі «Українських студентів за свободу», підпишіться.

Обговорити публікації ви можете в нашому публічному чаті.